РОЗДІЛ 4

Частина 1

Два старі кошики зрадливо скрипіли, лозина тріщала, поки Гелена несла свої товари на площу Ринок. Ноги ковзали по мокрій від дощу бруківці і кілька разів жінка мало не впала. М’яка шаль сповзла з плечей, оголивши шию та частину плеча торговки. Гелена зупинилася посеред шляху і обережно поклала кошики на землю. Потім зняла шаль і кілька разів стріпнула вологу від ранкової мряки тканину. Білосніжна шкіра контрастувала з чорним волоссям Гелени. Торговка не любила збирати його у зачіску. Іноді могла заплести косу, але гладке як шовк волосся швидко вибивалося і доводилося знову його переплітати. Жінка наново перев’язала шаль, щільно обгорнувши нею плечі і зав’язавши кінці на талії ззаду. Якийсь неборака, побачивши її, перечепився на рівному місці і щосили гепнувся на дорогу.

– Пити менше треба, – тихо прошепотіла Гелена, проходячи повз нього.

П’яничка не відповів, продовжуючи зачаровано дивитися на красуню, роззявивши беззубого рота.

Місто поволі прокидалося. У вузьких вуличках між кам’яницями витав запах вогкості та диму. Дощ припинився ще до світанку, але хмари висіли низько, торкаючись верхівок дерев. Будинок Гелени розташовувався неподалік східної брами міста або, як казали місцеві, вірменської фіртки. Шлях на базар пролягав повз стару русинську церкву, до якої колись ходила і Гелена з покійним чоловіком, та вірменський костел.

Базар оживав. Крамарі поспішали відчинити свої лавки. Було чутно, як риплять старі двері та дзеленчать ключі. З боку Галицької брами підтягалися інші дрібні торговці. Вони приходили з передмістя та довколишніх сіл. Тягнули вози, розкладали ятки. Десь чулися крикливі голоси бабів, що сварилися за місце, та глухе ревіння вола, якого господар залишив без сіна, а сам чкурнув до «п’яного» ряду – місця на околиці торгів, де зазвичай збиралися волоцюги та бажаючі хильнути. З-за рогу Гелена відчула аромат свіжоспеченого хліба, вперемішку з вологою соломою. У животі боляче скрутило – жінка забула зранку поснідати. На високих фасадах кам’яниць ще не розгорілося світло. Вікна здавалися порожніми очницями, але з деяких уже визирали служниці та міщанки, спостерігаючи за метушнею внизу.

Врешті Гелена прийшла до крамниці Лейби. Той якраз відкривався.

– Гелено, любонько, ти як завжди вчасно! – улесливо всміхнувся старий жид, ледь вклонившись молодій жінці.

– Дасть Бог, то й далі встигатиму! – торговка поклала важкі кошики на землю і випрямилася.

Перехожі чоловіки то й діло повертали голови в її бік, мало не викручуючи шиї. Гелена звикла до подібних виявів уваги, тому не сприймала їх всерйоз. Проте таке ніколи не оминало уважного ока Лейби. Крамар хитро усміхнувся у чорні вуса, а потім виніс зі своєї лавки невеличкий дерев’яний стіл і поклав ближче до своїх дверей. Всі знали, що молода торговка знаходиться під його опікою.

Гелена мовчки почала розкладати товар. Застеливши столик білим полотном, вона акуратно виклала шматки мила, пляшечки з лікувальними настоянками, ароматні пучки трав. Збоку поклала мисочку з водою, в яку додала кілька краплин запашної, власноруч виготовленої олії. Завдяки цьому від її столика завжди тягнувся ненав’язливий, але п’янкий та неповторний аромат жасмину. Перехожі часто зупинялися, аби вдихнути незвичні пахощі.

Хтось заздрив їй – красивій, гордій, незалежній. Хтось шепотів за спиною. Хтось мовчки купував мило, не дивлячись у вічі. А були й такі, що приходили щодня просто, щоби побачити її.

Лейба примружив очі, спостерігаючи за вправними руками Гелени.

– Була тут на днях пані з Галича. Питала, де можна придбати мазь від болю в крижах? То я їй сказав, що таке вона може знайти тільки в Гелени Звізченської. А тепер думаю, може би й мені спину хто натер? – жид хитро засміявся і спробував вщипнути торговку, проте та ухилилася.

– Є від крижів, є! – сухо відповіла та. – А от від дурості ще не навчилася варити.

Лейба пирхнув у бороду.

– А я тобі все кажу, що була би ти моєю жінкою, я би з тебе зробив справжню паню, з лавкою, з прислугою…

– За русином я вже була віддана, ще тепер мені жида бракувало.

Товстий вірменин Симон Аракелович, підслухавши їхню розмову, голосно зареготав. Він торгував прянощами, сушеницею і рідкісними тканинами навпроти крамниці Лейби. Люди подейкували, що той вельми цінував вродливу миловарку, хоч і тримав свої симпатії при собі.

Про красу вдови Юри Звізченського ходили легенди не лише у місті, але й поза його межами. Багато хто підбивав клини до вродливої молодиці. Звичайні наймити, ремісники, купці та навіть члени магістрату. Останні обіцяли золоті гори, панські палати, шовки з Венеції та прикраси з Відня. Вони запевняли, що така неземна краса повинна жити десь у Варшаві, а не торгувати милом на базарі. Проте Гелена тільки сумно всміхалася у відповідь.

Жінка продовжила викладати духмяне мило, одне з її найулюбленіших: лавандове, з м’ятою та квітами мальви. Люди сновигали площею. Дехто дивився на неї здалеку, хтось зупинявся понюхати мило. Серед покупців в основному були жінки різних соціальних верств. Питали про ліки при «жіночих» днях, мазь від запалення грудей при годуванні немовлят, мило з попелом – від лупи, настійку «від нервів». Молода панночка з Вовчинців сором’язливо просила зілля, стишивши голос, аби сільський коваль «втратив через неї голову». Гелена не обіцяла дива, тільки питала, який аромат він любить? Корицю, або, може, гвоздику? Торговка добре знала: запах може приспати, заспокоїти, підкорити. Або й зруйнувати долю.