-

Частина 2

Університетська бібліотека зустріла дівчину знайомим скрипом дверей і запахом старих книг, пилу й кави. Це місце завжди здавалося їй затишним, сакральним. Проте рідна бібліотека СНАУ в Сумах викликала приступ ностальгії при кожній згадці. Софія зі щемом у серці пригадувала довгі години, проведені там. Перший курс, одразу після «корони». Усі були перелякані, зовсім «зелені». Проте неймовірно раді повернутися до повноцінного соціального життя. А потім… А потім почалося повномасштабне і їх знову перевели на дистанційку.

В універі досі панувала гнітюча атмосфера. Вкотре Софія вийшла з дому, минула парк, міст – і тут почалося. Двоє циганчат мало не вкрали її сумку. Коли Софії врешті вдалося вирватися з їхніх малих, проте цупких рук, хлопчаки обсипали її прокльонами та першокласними матюками. У магазині тітонька-касир не додала решти, ще й звинуватила дівчину у тому, що та дала «грубі» гроші. Вишенькою на торті стало те, що на тротуарі в Софію на швидкості влетіла дівчинка-підліток на роликах. Останній обійшлося, а от Софія з подертими ліктями та колінами хвилин десять сиділа на бордюрі, не в силах прийти до тями. Люди проходили повз, навіть не зупиняючись. Їхні байдужі погляди, спрямовані в нікуди, лякали дівчину. Стало шкода себе. Раптом вона усвідомила, що живе у чужому місті. Далеко від дому. Ще далі – від рідних.

Софія дісталася до універу з дірами на колінах, розтріпаним волоссям та брудними плямами на худі, проте сповнена ентузіазму. Вона закінчила писати план дипломної роботи і сподівалася, що сьогодні його затвердять.

На її подив, зала бібліотеки була майже порожня. Професор Плінтус сидів за довгим столом у читальній залі, як завжди у бездоганно випрасуваній сорочці і темному светрі. Його обличчя було зосередженим, навіть суворим. Власне, інакшим воно майже ніколи й не було.

– Запізнюєтесь, пані Софіє, – мовив він, не відриваючи погляду від нотатника. – Але принаймні приходите.

– Вибачте, – тихо озвалась вона, скидаючи рюкзак з плечей. – День невдалий…

Професор врешті кинув на неї колючий погляд з-під сивих кошлатих брів:

– Маєте вигляд, ніби йшли сюди крізь воєнну зону.

– Практично, – буркнула дівчина. – Останнім часом здається, що місто – одна суцільна зона турбулентності.

Пилип Антонович врешті відклав окуляри вбік і уважно глянув на студентку.

 – Можливо, ви занадто вразливі до контексту, панно Софіє. Архітектор має бачити каркас, не тільки тріщини.

– Але якщо саме тріщини найголосніше говорять? – Софія почала витягувати з рюкзака креслення, роздруківки, записники і теку з чернеткою плану дипломної ( Плінтус не визнавав вордівських файлів і щоразу вимагав особисто приносити напрацювання на папері). – Я подумала… Може, буде сенс зосередитись на мапах забудови Станіславова вісімнадцятого століття? Тоді місто активно розбудовувалося. Але після «мармулядової» пожежі багато будівель було знищено, перебудовано або «зачинено», як от підземелля ратуші донедавна. Я знайшла кілька цікавих збігів…

– Цікавих? Це що, реферат рівня восьмого класу? Щось на кшталт популярної урбаністики з примарами? – скептично відрізав професор, на мить затримавши погляд на подертих руках студентки. – Вам не здається, що у ваших слова надто багато припущень? Ви забули, де навчаєтеся? Це не філфак, де можна лити воду!

– Я…

– Конкретніше по плану, будь ласка! – Плінтус різко втратив інтерес і повернувся до своїх нотаток. – У мене після вас ще дві консультації.

Софія на мить завмерла, а потім рішуче підсунула кілька аркушів мало не під носа Плінтусу.

– Ось попередній план, структура і список джерел, з якими вже працюю. 

Професор взяв роздруківки і швидко пробіг очима по чернетці.

– Архітектурна реставрація є вельми складною галуззю. Ви маєте належно відрізняти реставрацію, реконструкцію і консервацію. А також пам’ятати про юридичний статус об’єктів.

– Так, – швидко погодилася Софія. – Я розділила кейси. Перший розділ – загальна характеристика підземель Івано-Франківська. Другий – аналіз стану об’єктів. Там я вже маю дані про провалля, замуровані ходи, документи про перепланування. І третій – про способи збереження. Там я порівнюю досвід Польщі, Чехії, Львова, ну, і наш.

Плінтус невдоволено цмокнув язиком.

– Львів – це не завжди приклад. У них інша юридична база, більше грошей, інша система інвентаризації.

— Саме тому я беру не лише приклади, а й підкреслюю різницю у підходах. Покажу, чого не вистачає Франківську для ефективної роботи з підземною архітектурою.

– Добре, а джерела?

– Архів Бондаренка, копії планів 1740–1770-х років, урбаністичні дослідження Гриневича, кілька польських розвідок. Частину ще перекладаю. І, звісно, фотофіксація.

– Фото з Інтернету не зараховуються, майте на увазі!

– Звичайно, – голос Софії здригнувся від хвилювання. – Я роблю свої. Уже була в кількох локаціях – у ратуші, під костелом і на вулиці Валовій. Візьму дозвіл на ще дві.

Ліва брова Плінтуса злетіла вверх. То була ознака визнання.

– Ви робите більше, ніж я очікував. Але не впадайте в захоплення від романтичної руїни. Це має бути фахова аналітика, з прецедентами, цифрами, кресленнями. Архітектура – не поезія. Це математика, помножена на бетон.