РОЗДІЛ 2

Зранку на телефон прийшло повідомлення: «Ти нині будеш?» Софія протерла очі і сіла на ліжку. То був Остап. Вона поспішила відписати, хоча пальці не слухалися спросоння: «Буду. Інакше Плінтус приб’є». Так вони між собою називали сухаря-викладача, який вів у них дисципліну «Конструкції будівель і споруд», а також дуже любив нагадувати, що працює в університеті ще з 1976 року.

«Тобі варто поспішити. Він нині в ударі. Певно Підпірка насварила». Софія зареготала, уявивши розлючену Підпірку – викладачку з «Матеріалознавства», а за сумісництвом дружину Плінтуса.

Дівчина швидко зібралася і через десять хвилин вибігла з дому. Плінтус також був її науковим керівником, тому злити його Софії не хотілося.

***

Остап мав рацію. Викладач сьогодні був зовсім без настрою. Та й не лише він. Одногрупники сиділи в авдиторії, як сонні мухи. Кілька з них посеред пари раптово встали і мовчки вийшли геть. На превеликий подив Софії, Плінтус навіть не звернув уваги на такий акт протесту. Зазвичай він погрожував відрахуванням та перспективою працевлаштування у найближчому ЖЕКу двірником.

Софія слухала монотонний голос викладача і намагалася пригадати події минулої ночі. Спершу їй здавалося, що все було страшним сном, проте гематоми на зап’ястку давали зрозуміти, що то було реально. «Сама винна, – докоряла собі дівчина. – Навіщо було заковувати себе у кайдани? Мазохістка! Мрія старих збоченців… Запанікувала, понавигадувала казна-що. Аж привиди почали ввижатися!»

Софія покосилася на Остапа. Той малював каракулі у зошиті. На нього це не було схоже. Юнак був одним із кращих студентів, тягнув на стипендію. Тільки він, ну, і Софія за компанію, міг витримати подружжя Плінтус-Підпірка. Принаймні їм ніколи не погрожували виключенням з універу.

– Щось сталося? – дівчина ледь торкнулася ліктя одногрупника.

Той мовчки сіпнувся, так і не відповівши. Софія вирішила не лізти в душу.

Пролунав дзвінок і Остап різко зірвався з місця. Він був одним із перших, хто покинув авдиторію. «Навіть не попрощався, – розгублено подумала дівчина. –Може образився, що я не пішла тоді з ним на каву? Але ж я не люблю її!»

***

Зранку місто змінилося. Софія відчула це одразу. І справа була не тільки в поганому настрої Остапа. Над ратушею збиралися грозові хмари. Раптовий вихор здійнявся догори, підіймаючи пилюку, через що все було ніби у тумані.

Спочатку все було добре. Дівчина пересіклася з сусідкою, яка вела дитину до садка. Вони були привітні та усміхнені. Атмосфера у маршрутці теж була позитивною, поки вона не під’їхали до центру. Водій враз вилаяв пасажира, який зайшов із посвідченням. Той нахамив у відповідь і понеслось. У результаті пересварилися всі, хто був у автобусі.

В універі Софія марно чекала Остапа на наступній парі. Вона писала йому повідомлення, навіть телефонувала, проте хлопець не відповідав.

По обіді дівчина знову пішла до ратуші. Минулої ночі вона загубила каблучку. То була звичайна біжутерія, проте Софія дуже дорожила нею. Перстень подарувала їй бабуся.

Їй раптом здалося, що чим ближче вона підходила, тим злішими ставали перехожі.

Діставшись потрібного місця, Софія глянула на годинник. Той досі йшов у зворотній бік. У коридорі вона перестріла Наталю.

– Там годинник не працює.

– А тобі яке діло? – огризнулася жінка, кинувши на студентку погляд, сповнений ненависті. – Лізеш, куди тебе не просять!

– То на тебе ретроградний Меркурій діє? – брови Софії злетіли вгору. – Я не буду нині працювати. Тільки пошукаю дещо…

Та мовчки пройшла повз, боляче штовхнувши її у плече.

– Ти офігіла? – не стрималася Софія, проте Наталка зникла за кутом, нічого не відповівши.

Змирившись з тим, що сьогодні не її день, дівчина спустилася у підземелля. На стіні при вході вона помітила нову тріщину, якої не було напередодні. Софія занотувала дані у блокнот і увійшла всередину. Сьогодні там проводили екскурсію. Гід монотонно щось жебоніла під носа, а туристи байдуже дивилися хто куди. Здавалося, що вони спали з розплющеними очима. Дівчина пройшла вчорашнім шляхом, проте каблучки ніде не було. Ключ лежав на своєму місці, світло й далі мерехтіло.

Софія підійшла до гіда і торкнулася її плеча.

– Вибачте, ви не бачили тут кольцо? Ем-м, кільце? Я вчора загубила…

Жінка ніяк не відреагувала на питання.

– Перепрошую! – голосніше мовила Софія. – Не хочу вас перебивати, але ви б не могли мені допомогти?

Та продовжувала бубоніти під носа завчений текст. Врешті Софія покинула ідею бодай щось вивідати в неї і, минувши дивну групу, пішла у ліве крило, яке було закрите для відвідувачів. Вона обстежувала камеру за камерою. Подекуди на викладеній цеглою стіні виднілися надписи, зроблені нещасними полоненими. Деякі з них було добре видно. Інші ж майже зникли з часом.

«Тут був Василь. 1754» – глибокі сліди, видряпані на цегляній, чорній від часу та вологи стіні, чітко виднілися з-поміж решти.

– Ким же ти був? – прошепотіла Софія.