-

Частина 2

Наступного вечора Софія повернулася до підземелля, завбачливо прихопивши з собою павербанк, термос із чаєм та кілька канапок. Вона не послухала Наталку, яка радила їй спершу роздивитися наодинці підземелля, надихнутися атмосферою.

– Уяви, як їм там було! – захоплено роздумувала колега. – Сидіти у холоді, голоді та смороді!

– Ага, дуже романтично, – скептично відповідала Софія. – Я ж не збираюся роман писати про нещасливе кохання якоїсь ув’язненої відьми та місцевого ката. У мене інша ціль.

Дівчина ввімкнула музику на телефоні, надягла навушники і занурилася у роботу. Розклавши на лави, де колись чекали своєї участі в’язні, численні нотатки та схеми, Софія незчулася як споночіло. Тіло затерпло і дівчина підвелася, аби потягнутися.

– It’s lunch time! – проспівала вона і заходилася витягувати з наплічника бутерброди.

Софія сіла на кам’яну лаву і надпила чаю з термоса. Каву вона не любила. Ще з дитинства звикла до ароматних напоїв, приготовлених бабунею з різнотрав’я. Та сушила трави, цвіт липи, гілочки вишні та малини, аби частувати найменшу внучку, свою Сонечку. Запах старої хати у селі на Сумщині назавжди залишився у пам’яті.

Дівчина шморгнула носом. Вона не дозволяла собі плакати. Принаймні – останні два роки, відколи покинула рідний дім. «Я залишила всі сльози там, – запевняла дівчина саму себе. – Ніщо в цілому світі більше не варте їх».

Софія зітхнула, надкусила канапку і озирнулася. Атмосфера підземелля, як би молода архітекторка того не заперечувала, була вкрай гнітючою. Дівчина спробувала уявити себе на місці полонених. Цілодобове нидіння у сирому, холодному, темному приміщенні без жодних умов – не кожен витримував подібні тортури. Наталка розповідала, як деякі в’язні, не дочекавшись страти, самі вкорочували собі віку.

Погляд Софії впав на велику коричневу пляму високо над лавою і по шкірі пробігли мурахи. Дівчина могла тільки здогадуватися, що стало причиною її появи.

Перекусивши, Софія підвелася і нерішуче підійшла до протилежної стіни. На ній висіла рамка зі старими світлинами в’язнів. Серед них були як дрібні злодюжки, кишенькові злодії, так і відомі колись на весь повіт кримінальні авторитети.

Під фото на напіврозбитій лаві, з якої стирчала заржавіла арматура, лежав ключ. Руки дівчини давно «свербіли» дещо спробувати, і врешті здоровий глузд покинув Софію остаточно. Дівчина запхала руку в один із кайданів і вони зімкнулися на тонкому зап’ясті. Тієї ж миті світло погасло і підземелля поглинув морок. Софія спробувала намацати ключ, проте ненароком змахнула його і він із дзенькотом упав на долівку.

– Це триндець! – прошипіла дівчина, намагаючись знайти ключ у суцільній темряві.

Вона спробувала дотягнутися до телефона, який лежав на лаві напроти неї, біля виходу з камери. Проте ланцюг, до якого були приковані кайдани, виявився надто коротким. Він гучно гримів, залізо кайданів вгризалося в ніжну шкіру. Софія відчула себе собакою, прикутою до будки. Врешті вона повернулася назад і знову спробувала знайти ключ.

Дівчина намагалася вгамувати паніку, запевняючи себе, що рано чи пізно її все одно знайдуть. Нехай і доведеться переночувати прикутою на лаві засуджених. Вона вже уявляла здивоване обличчя Наталки. Проте серце все одно шалено калатало в грудях, відбивалося у скронях, а горло стискалося від здавлених ридань.

Коли дівчина вже була готова полишити затію, вона почула шурхіт за спиною. Софія завмерла, широко розплющеними очима дивлячись кудись поперед себе. Наступної миті на її плече лягла чиясь невагома рука. Дівчина різко повернулася. Вона встигла побачити, як перед нею повільно розвіявся примарний жіночий образ у довгій заплямованій кров’ю сорочці.

Врешті Софії вдалося знайти ключ. Вона швидко розімкнула кайдани, нашвидкуруч зібрала речі і хотіла бігти геть, як раптом мертву тишу пронизав бій годинника на ратуші. Він пробив три рази і зупинився. Софія поглянула на екран телефону. Там висвітлилася година – 00.00. Після недовгої павзи годинник на вежі пробив ще дев’ять разів і стіни підземелля здригнулися від сильного підземного поштовху, схожого на землетрус. Перелякана дівчина не втрималася і впала на землю. Перед її очима пронеслися кадри з минулого, коли посеред ночі в їхній будинок влучила ракета. Зрозумівши, що то не влучання, Софія врешті зібрала речі і швидко вибігла з підземелля. Пробігаючи вузькими коридорами старої в’язниці, вона вловила аромат жасмину – терпкого, стиглого, майже задушливого, змішаного з запахом вологи та заржавілого металу.

Зупинившись на площі перед ратушею, Софія глянула на годинник. Його стрілки рухалися у зворотному напрямку.