літературний сценарій короткого метру

Усе, що відбувається – ми бачемо очима головного героя, Марка, чоловіка років 40-45 – камера це його очі. Вся розповідь йде від його імені.

Епізод 1.

Лікар (50-60 р.): - Не хочу Вам брехати, і погоджуюсь з колегами. Владнайте свої справи, повідомте близьких. Проте, можна відтягнути час, і це від трьох до шести місяців. Так, болісно і дорого.  Але це ваше життя. В іншому випадку – замислився - максимум місяць.

- Як це станеться?

- Якщо залишити як є? Ви почнете втрачати свідомість на деякий час, а через пару днів після того з’явиться біль. Який ставатиме сильнішим, а ще через пару днів – нестерпним. Нудота, втрата орієнтування у просторі, галюцінації. Потім ще кілька днів несамовитого болю – і все.

- А коли почнеться?

- Якщо не лікуватися, то можливо через пару тижнів. Може й три, але не більше.

Епізод 2.

Дивно, я не злякався. Було навіть якесь відцурання, спокій, і спустошення. Але, напевне, не розуміння. Нікому не відома дата його смерті, на війні життя забирають без попереджень, а от у мене є строк, і я знаю що буде.  

Я сидів на лаві, а світ навколо був несправжнім, наче розмитим. Мене вже не було у ньому. Дивне відчуття, що перервалося телефонним дзвінком. Це мама, що їй казати?

- Марку? Де ти? Я телефонувала...

- Мамо, я був зайнятий.

- Що ти робив?

- Хіба це має значення?

- Ти чому так розмовляєш з мамою?! Ану відповідай! Ти хочешь, щоб я нервувала? Ну ось, у мене вже тиск. Ти маєш бути...

Я тримав телефон, і час від часу відповідав щось просте. Розмова була довгою, та виснажливою. У ній не було змісту, а для мене сенсу. Але мамі я нічого не сказав. Інакше короткий залишок свого життя я віддам на тортури співчуття та жалощів. А ще ій буде боляче, більше ніж мені.

Епізод 3.  

Я тупив цілий день. Гуляв містом, відмінив усі зустрічі та плани. Прийшов вечір, великий мурашник міста розтікався крізь, і тільки іноді люди кидали на мене пусті байдужі погляди. Все, що у мене було у відповіть – тільки апатія.

Епізод 4.

Наранок спробував скласти все докупи у себе в голові, а на папері план. Але я наче був не тут. Дивне відчуття: здавалося, що мені вже нікуди поспішати.

Врешті, за кілька підходів склав заповіт. А ще вирішив віддати свої внутрішні органи тому, хто їх потребує. Може це врятує чиесь життя, якщо моє – неможливо. І якщо з заповітом я упорався за три години, то між моїм внутрішнім світом та тими, кому я хотів його полишити, виявилася ціла купа посередників і перешкод.    

Епізод 5.

А потім я почав жаліти себе. Діти вперто не хочуть зі мною спілкуватися. А от жінка, яка очікувала від мене якихось серйозних пропозицій, образилася. І мені чомусь не хотілося виправдовуватися.

Словом, я пішов за настроєм. До найближчого бару. Потім до наступного. Врешті, чому б не спробувати, що такого особливого у модному нічному клубі.

Епізод 6.

Сьогодні мені було настільки погано, як вчора іноді добре. Трясця, я гульнув на все, що в мене було. А ще жити три тижні, якщо не збрехали.

Через силу і деякий час витяг себе до найближчого скверу. Найближчі сідала були окуповані мамкенями з дітьми, пивом і цигарками. А я з мінералкою притулився до молодого клену, що гостро шелестів жорстким листям. Мене нудило.

Навпроти мене втупився пустими очами в далеке панно міського обрію старий, що сидів в інвалідному візку. Оскільки я потребував «заземлення», я дивився просто на нього.

Старіння. Довгі хвороби, усвідомлення безпорадності – все те, що потай чекає більшість людей. У мене цього не буде. Ні, останній тиждень свого життя мені буде набагато гірше, ніж я почуваюся, та я молитимуся, щоб піти найскоріше. Але ж зараз...

Що я пам’ятатиму в останні хвилини? Пам’ять неохоче шукала в підвалинах мозку яскраві спогади, схожі на залишки снів. Хапалася за події, дати, досягнення і провали. Але нічого вартого життя. Нічого, щоб хотілось зберегти. Все плинне, мов туман...

Епізод 7.

Мої вчинки стали інтуітивними. Ні в чому не бачив сенсу, а очікування майбутнього знецінювало будь-які наміри. Я просто плив у часі.

Так випадково опинився в автобусі, який їхав незнайомим маршрутом. Щось раптово підвело мене з місця, і наче підштовхнуло вийти на безлюдній зупниці. Старі будинки, за ними ліс. Незнайома місцевіть, тиша, і через кілька хвилин вглиб лісу не залишилося жодної згадки про цивілізацію, крім ледь помітного сміття та протоптаних стежок.

Безцільно проблукавши з годину, я спробував зорієнтуватися телефоном. Але марно, зв’язку не було. Проте, з-за кущів визирнула галявина, посред якої було невеличке озерце, поросле очеретом. Поки я шукав на телефонній карті схоже місце, щоб визначити напрямок повернення, відчув чиюсь присутність.

Дивно. За спиною, абсолютно не звертаючи на мене уваги і не рухаючись, на крихітному плетеному килимку сиділа жінка із заплющеними очима.

- Дивно? – здригнувся від її неподіванного питання.