Останній вечір

Епіграф:
"Іноді, щоб зрозуміти справжню цінність життя, достатньо лише кількох хвилин, що залишилися."

---

Місто занурювалося у вечірню тишу, яка здавалася неприродною. Звуки машин, голоси людей — все це відходило у минуле, залишаючи лише приглушений шум вітру між будинками. На оглядовому майданчику, де ще донедавна можна було спостерігати вогні міста, тепер стояли вони — двоє друзів, що раніше не наважувалися зізнатися у коханні.

Вона тримала в руках смартфон, на екрані якого мерехтіли новини.
— Ти бачив це? — запитала вона, ледве чутно.

Він тяжко зітхнув, спираючись на перила оглядового майданчика.
— Так… Астероїд. Летить прямо на Землю. Кажуть, врятувати планету неможливо.

Вона дивилася на його обличчя, спробуючи зчитати емоції. Спокій, як завжди, але в очах — тривога. Він завжди був поруч, але зараз здавався ще ближчим, і водночас — крихким.

— Тобі страшно? — запитала вона, намагаючись контролювати тремтіння голосу.

Він відвернувся, дивлячись на місто.
— Так, — тихо відповів. — Але більше мене хвилює, що я не зможу… сказати тобі…

Вона притиснула руки до грудей. Те, що роками залишалося всередині, тепер вислизало крізь межі страху і сорому.
— Я теж… ніколи не наважувалася… — промовила вона, відводячи погляд.

Їхні очі зустрілися, і мовчання стало важчим за слова. Стільки років вони були друзями, сміялися разом, сварилися, але ніколи не наважувалися вимовити те, що відчували. Тепер залишалися лише години, хвилини, і жодних страхів більше не було.

— Ми не можемо нічого змінити, — сказала вона, — але ми можемо бути разом. Тут і зараз.

Він нахилився вперед, спираючись ліктями на перила.
— Точно. І це єдине, що має значення.

Вони сиділи, тримаючись за руки, дивлячись на місто. Світло ліхтарів відбивалося у вікнах, але віддалені звуки здавалися примарними. Кожна секунда була дорогоцінною. Вона згадала моменти, коли хотіла зізнатися, але завжди відкладала. Тепер момент настав.

— Я тебе люблю, — сказала вона нарешті, її голос був тихим, але чітким.

— І я тебе, — відповів він, стискаючи її руки. Тепло його дотику розлилося по всьому тілу, даруючи відчуття безпеки.

Вони сміялися крізь сльози, і відчували, що світ більше не має значення. Було лише це — тепер, вони разом.

Вітер шурхотів між будинками, і місто здавалося чужим, але на майданчику, під світлом вечірніх ліхтарів, герої відчували себе вдома.

— Пам’ятаєш, як ми колись мріяли про пригоди? — спитав він, посміхаючись.

— Так, і завжди обіцяли бути разом, — відповіла вона. — Але ніколи не думала, що “разом” матиме такий масштаб…

Вони обмінялися поглядами, і раптом захотілося залишити слід у цьому світі, хоч би маленький.

— Давай зробимо щось шалене, перш ніж все закінчиться, — запропонувала вона.

— Наприклад? — він підняв брови, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Прогуляємось містом. Побачимо його ще раз, пожартуємо, посміємось, запам’ятаємо.

Вони спустилися з оглядового майданчика і рушили порожніми вулицями. Похмурі силуети будівель відкидали довгі тіні, а світло вікон створювало відчуття, ніби місто ще живе. Вони розповідали одне одному дрібниці з дитинства, сміялися над старими непорозуміннями, дражнили один одного, як колись, і відчували, що жодна катастрофа не може зруйнувати те, що виросло між ними роками.

— Пам’ятаєш, як ми боялися темряви? — спитала вона.
— Так, — він сміявся. — Але зараз темрява здається нашою подругою, а не ворогом.

Вони прийшли до старого парку, де раніше гуляли вечорами. Пусті лавки, спокійні доріжки — все це тепер набуло нових значень. Вони сіли поруч, обмінюючись теплими поглядами, і відчували, що залишилися одне для одного найголовнішими людьми у світі.

— Я боявся сказати тобі раніше, — він зізнався. — Бо думав, що зруйную нашу дружбу.
— А тепер вже пізно турбуватися про це, — сказала вона, сміючись крізь сльози. — І це чудово.

Вони трималися за руки, відчуваючи кожен дотик, кожне серцебиття. Світ навколо наближався до кінця, але вони мали тепер один одного.

— Дивись, небо починає змінюватися, — вона прошепотіла, і обидва підняли голови. На горизонті з’явився червоний світ — астероїд вже був близько.

Їхні погляди знову зустрілися. Жодного страху, лише прийняття. Вони обійнялися міцніше, розуміючи, що все інше не має значення.

— Я радий, що ми зустрілися, — промовив він.
— Я теж, — відповіла вона. — І хоч би що сталося, ми мали цей вечір.

Вони сиділи так, тримаючись за руки, спостерігаючи за заходом сонця, що змішувався з червоним світлом астероїда. Кожна хвилина ставала вічністю.

І раптом місто затремтіло. Далекий гуркіт прорізав тишу, а небо засяяло незвичним світлом. Вогонь і вибухи почали поширюватися по горизонту. Астероїд увійшов в атмосферу.

Вони дивилися, як величезна тінь накриває місто, будинки здавалися іграшками, а ріки світла розпливалися в хаосі. Але навіть серед руйнувань, серед вогню і диму, вони трималися один одного.

— Це кінець… — тихо сказала вона.
— Так, — відповів він. — Але ми разом. І це важливіше за все.

Світ зник, поглинений катастрофою, але останнє, що відчували вони, було тепло рук, сміх, сльози, дотик і слова, які нарешті прозвучали: "Я тебе люблю".

Вогонь і світло поглинули все, і місто зникло, а разом з ним і світ. Але у цій останній миті вони мали одне одного — і цього було достатньо, щоб бути живими у власному, маленькому всесвіті.