Розділ 4

Єлнеа

Я знову вибралася на дерево в саду. Воно завжди було моїм місцем сили. Точніше — вид, який воно відкривало. Господи… він щоразу зачаровував мене, ніби вперше. Я дивилася, мріяла і згадувала Джека: ми часто проводили тут час разом. Доки Анна не приїхала. Доки він мене не зрадив.

Анна ніколи мене не любила, часто брехала про мене матері, а вона їй вірила. Анна була дуже похмурою, слухняною, тихою, а батькам така дитина була зручнішою, ніж я. Мама знала, що я потребую любові. У дитинстві я намагалася розтопити її серце, обіймала, але та мене відштовхувала. Можливо, вона зачинила своє серце на замок, втопивши ключ глибоко-глибоко. Для неї я жила в загубленому світі власних думок. Так і було. Мені там подобалося… Колись тут, зі мною, був Джек, але після всього, що сталося, йому тут більше не було місця. Цей світ рухнув.

Холодний вітер змусив мене отямитися від роздумів, ударивши просто в обличчя. Насувалася буря. Треба було повертатися до кімнати.

Я злізала з дерева, коли одна суха гілка похитнулася, тріснула і відірвалася. Було вже пізно, щоб відреагувати, тож я впала, роздерши коліно.

— Дідько… боляче.

Я дошкандибала до кімнати тихо, щоб ніхто мене не почув. Надворі пролунав сильний грім. Я здригнулася, руки вкрилися мурашками, тіло затремтіло. Я ненавиділа грози, бо вони нагадували мені ту страшну ніч. Спогади почали виринати у моїй голові.

— Чарльзе! — вигукнула жінка заплаканим голосом. — Це неправда. Вони брешуть!

Я почула ще один удар, плач матері і страшний рев батька. Мені було страшно. А якщо він уб’є її? Удари сипалися один за одним. Я закривала вуха долонями і гірко плакала. Тіло тремтіло, а серце гупало так, ніби ось-ось вилетить із грудей. У грудях ставало менше повітря. Я ковтала його, але цього було замало. Я досі все добре пам’ятаю: холодну мармурову підлогу, на якій я сиділа, і морський вітер, що дув з балкона.

Адам і Анна були на навчанні у Лондоні. Батько наказав їм нічого не казати, бо вб’є мене. Я боялася, тому й мовчала.

— Хвойда! — тато був розлючений. — Я змушу тебе страждати! Тебе і того покидька! — він не чув нічого, не тямив нічого, не хотів нічого чути і тямити.
— Ти зруйнувала нашу сім’ю, — мама заперечувала, але йому було байдуже на її слова. Для нього вони не вартували нічого.

Я почула ще один удар і гіркий плач матері. Нігті міцно врізалися в долоні, коли я стиснула пальці в кулак — залишилися рани. Шрами так і залишилися. Не тільки на руках…

Я не могла її врятувати. Двері до моєї кімнати були ззовні зачинені на замок. Я захлинулася сльозами від безсилля. Після того я ще тиждень не бачила матір. А коли вона вийшла, то вже ніколи не усміхалася. Вона більше не говорила з батьком, якщо для цього не було потреби. Він перевіз її речі до іншої кімнати. Навіть не дивився на маму.

Коли Джек приїхав до нашого будинку, він майже не розмовляв. Він лише мав роботу і виконував її, виглядаючи зовсім не як людина, а радше як істота, яка втратила будь-які почуття і радість життя. Батько поселив його в будинку колишнього коваля, бо попереднього віддав служити при дворі корони. Він не був слугою, як і всі. Тато казав, що він гість, і ми повинні ставитися до нього з повагою. Адам і він швидко знайшли спільну мову.

Якось, коли я вилізла на дерево і споглядала зорі, мене хтось гукнув…

— Леді, — сказав хлопець із скуйовдженим волоссям і теплим поглядом, — вам краще злізти. Ви ж не хочете впасти.

— Не заважай мені, — сказала я. — Сьогодні зорі танцюють вальс.

Він лише засміявся.

— Але, леді, — переконував він мене, — зорі не можуть танцювати.

— Ще й як можуть, — вела своє далі я. — Навіть краще, ніж деякі люди. Мій брат Адам постійно наступає мені на ноги.

Чомусь він хихикнув від того, що я сказала. Але я не образилась. Мені подобався його сміх.

Відтоді ми почали товаришувати. Однієї ночі, коли він потайки проліз до мене на балкон і ми споглядали зорі, почалася гроза. Я почала тремтіти, а він це помітив і обійняв мене. Після цього щоразу, коли починалася гроза, він приходив до мене, щоб відволікти. Ми читали книги, говорили про все на світі і сміялися. Я поборола страх, але він повернувся, коли Джек зник із мого життя…

***

Наступного ранку я прокинулася від стуку у двері. То була Марія, моя покоївка.

— Леді, — почула я крізь двері, — скоро буде сніданок. Вихід за двадцять хвилин. Я мушу вас підготувати.

— Я вже встаю.

Підійшовши до дверей, я побачила своє відображення у дзеркалі: очі, червоні від сліз, і роздерте вчора деревом коліно. Довелося швидко змінити сорочку на довшу.

Я підійшла до дверей і відчинила їх Марії.

— Доброго ранку, леді Єлено. Яку зачіску бажаєте сьогодні?

Я знову отримала це дурне питання.

Спустившись донизу, я побачила, що батьки вже сиділи за столом. На кріслі біля вогнища сидів Адам.

— Підійди, доню, — сказав батько холодно, не відводячи очей від якихось паперів.

Я боялася його вже давно, тож мовчки сіла за стіл. Марія відсунула мені стілець, і я сіла за стіл. Батько, побачивши, що я сіла, підвів погляд на мене та почав говорити:

— Я маю до тебе серйозну розмову, — мовив він спокійним тоном, а у мене стисло груди від тривоги, — Єлено, ти вже доросла... настав час тобі створити свою родину. — Від його останніх слів я напружилася, холод пробігся моєю спиною. «Тільки не це» — такі думки не покидали мою голову. Цей тиран знайшов і для мене нареченого, який також мене зневажатиме?

— За кого? — запитала я рівним тоном, без жодних емоцій.

— Нельсона Форфакса призначили командором. Він дуже амбітний, його чекає велике майбутнє... — говорив батько, а я відчула, як в очах темніє, а його голос здавався десь дуже далеко, дзвоном у моїх скронях. Наступної миті я відчула, що мене впіймав брат, перед тим як я впала.