Розділ 3

Минула ніч не давала мені спокою. Я повернувся далеко за північ, виснажений усіма тими подіями. Я не міг спати. Думка про те, що Єлена буде з тим покидьком, не давала мені спокою. Та чи міг я щось зробити? Минуло багато років. Ми кохали одне одного, але в різний час. Я не був гідний її руки, але не хочу, щоб їй зіпсували життя, змусивши до шлюбу з цим гнилим чоловіком.

Піднявшись із ліжка, я попрямував до своєї майстерні. Надворі ледь-ледь почало світати. Аромат ранкової роси вітром ударив мені в обличчя. Я дістав ключі, які зазвичай ховав під каменем, що спирався на стіну майстерні. Знайомий скрип дверей супроводжував мене, коли я увійшов.

Моя майстерня була дуже старою — вона зустрічала вже знайомим запахом металу, який навряд чи колись покине ці стіни. Колись тут працював батько, а тепер це мій простір. Я навмисне купив маєток поруч, щоб приходити сюди будь-коли. Можливо, вона не має сучасного вигляду, але такою її залишив батько. Я люблю це місце.

Минулого тижня мені надійшло багато замовлень, тому я одразу взявся до роботи. Головний лікар колонії був неабияким поціновувачем шабель — він постійно щось у мене замовляв. Через кілька годин стало помітно спекотно: гаряче сонце палило надворі, а в майстерні панувала цілковита задуха через розпечене залізо. Метал не любить слабких — він вимагає сили. Інакше ковалем не станеш.

Я бив молотом по розпеченому залізу, але думки про Єлену ніяк мене не полишали. Нельсон — покидьок! Як він сміє її використовувати? Я був розлючений і вдарив сильніше — і вся моя робота, якою я займався кілька годин, злетіла нанівець. Шабля була розтрощена вщент.

— Дідько! — вилаявся я.

— Не твій день, Говарде? — почув я знайомий голос Адама і рвучко обернувся.

— Чортова шабля. Варто лише трохи сильніше вдарити — і її як не було. Ти чого до мене завітав?

— Он як ти зустрічаєш друзів, — сказав він, посміхаючись.

— Вибач, — відповів я. — Досі вчорашнє не дає спокою, — бовкнув, не подумавши.

— Ти її кохаєш? — запитав він.

Я аж закашлявся, не очікуючи цього запитання. Слова ніби врізалися просто в серце. Я не був готовий про це говорити.

— Звісно, ні, — почав виправдовуватися. — Просто шкода, що пан Галуа обрав для неї такого паскудного нареченого.

— Шкода. Вона досі на мене ображається — я ж знав і не сказав. Але як би я пішов проти волі батька?

— Знаєш, колись, у далекому дитинстві, вона пообіцяла мені, що ніколи не вийде заміж. Ми були дуже близькі, і я не хочу цього втрачати. Вона казала, що ніколи не кине мене. І я був упевнений, що завжди стоятиму за неї горою. Проте я не можу суперечити волі батька. Власне, я прийшов до тебе у справі.

— Ем… я не працюю найманим убивцею, ти ж пам’ятаєш це? — запитав я, зовсім не розуміючи, чого він хоче.

Він хихикнув.

— Подарунок Єлені я маю, а Нельсону — ні. Хочу клинок із гравіюванням. Із нарцисом.

— Із нарцисом? — перепитав я й засміявся. — Чудовий вибір! Дуже оригінально!

— Я хочу зробити символічний подарунок. Вечеря в цей четвер. До середи впораєшся?

— Адаме, я все чудово розумію, — мій тон зі спокійного перейшов у знервований, із нотками злості, — але це за п’ять днів. У мене десять замовлень!

— Я вірю в тебе, друже, — він поплескав мене по плечу та дістав із кишені аркуш. — Ось ескіз. Я мушу бігти.

— Бувай!

Я не встиг нічого сказати, як він хутко розвернувся та помчав до свого екіпажа.

— От засранець!

***

У середу вранці я закінчив роботу — її забрав Том, дворецький родини Галуа. На ескізі Адама, нижче від нарциса, були слова латинською: «non abscondas a gladio tuo». Я ніколи не вивчав латину, тож зрозуміти це не зміг. Запитаю Адама пізніше, що це означає.

Також Том сказав, що я запрошений на вечерю. Я не міг пропустити цю подію — знав, що Адам мені цього не пробачить. Тож вирішив не кидати його з Нельсоном наодинці. Тому взявся за виконання замовлень, щоб завершити їх до завтра.

***

Якщо вас запрошують на вечерю до будинку губернатора Галуа — знайте: це не просто трапеза з розкішними стравами, це справжнє шоу.

Запевняю, вас оточуватимуть актори й музиканти, а майстерні кухарі готуватимуть страви просто на ваших очах — сам процес вражає. Там зібралося чимало людей — еліта нашої колонії.

Я побачив Адама, який повільно топився у вині, тож вирішив підійти до нього.

— Вітаю! — сказав я, вихопивши келих із його рук. — Здається мені, що вам, пане, уже варто спинити своє не дуже здорове захоплення цим напоєм.

— Джеку! — скрикнув він і радісно підвівся, щоб обхопити мене за плечі. — Я такий радий тебе бачити… Знаєш… Єлена так на мене злиться… Але що я міг зробити? Я жахливий брат…

Він мало не впав, але я його впіймав.

— Адаме, ти не жахливий — ти дуже п’яний. Тобі варто повернутися до кімнати й відпочити.

Він намагався заперечити, але впав на стілець. Я покликав прислугу, і вони тихо віднесли його до кімнати.

Пан Галуа стояв із дружиною, розмовляючи з Нельсоном Ферфексом та його батьками. Здається, командор мене помітив. Він кивнув губернатору й попрямував до мене.

— Гей, Говарде! — привітався він, підходячи ближче. — А ти зовсім не змінився, як завжди лінуєшся десь у кутку зали, — сказав він із вдаваною усмішкою.

— Вітаю і тебе. Ти теж точнісінько такий, як був, — усміхнувся я. — Здається, твоєї пихи вистачить на всіх гостей.

Його це розлютило — він схопив мене за комір.

— Думаєш, я не зрозумів, хто зробив мені той чортів клинок, дурню? — процідив він.

— Гарний клинок. Хіба що трохи тупий — не мав часу наточити. Та, як показує життя, іноді й тупим знаходиться місце.

Він замахнувся, але я перехопив його руку й міцно скрутив.

— Будь обережний, Ферфексе… Ніколи не знаєш, що тебе чекає пізно вночі… або хто.

Я штовхнув його й попрямував у сад.