Розділ 2

— Я повернувся до зали, де Єлена вже танцювала із нареченим, роблячи вигляд, що кохає його і рада його компанії. Тут у мене був свій прихисток — куток, де жодна юна леді не підійде, щоб натякнути, що хоче зі мною потанцювати. Я був не в гуморі.

На вулиці, у саду, я побачив Адама, що, як завжди, заховався від інших і щось собі малював. Ні на мить не вагаючись, я вийшов до нього, адже мені не було що тут робити, і в приміщенні було дуже спекотно.

— Вітаю! — сказав я, підійшовши і простягнувши руку другові.

— Джейку! Вітаю, — він відклав свій альбом, поклавши його на траву, і підвівся, щоб потиснути мені руку. — Як ти? — запитав він мене.

— Просто чудово, — сказав я, видавивши усмішку.

Адам звів брови вгору, дивуючись.

— Та невже? — запитав він. — Я знаю, що ти не в захваті від подібних вечорів, — сказав він цілковиту правду.

— А ти, — перевів я тему на нього, — ховаєшся весь вечір під деревом і малюєш, коли твоя сестра виходить заміж?

— А що мені святкувати? — відповів він мені. — Те, що вона одружується із цим покидьком?

Раптом Нельсон Ферфакс обернувся до нас і, з тією самовдоволеною усмішкою, кивнув, вітаючись.

— А щоб тебе грім побив, Ферфаксе, — пробурмотів Адам.

— Дай Боже, — додав я, відповівши кивком.

Єлена десь зникла чи відійшла, бо він стояв сам, але недовго, адже до нього підійшов губернатор. Вони щось емоційно обговорювали. Нельсон дійсно був задоволений темою розмови, втіха на його обличчі не вщухала весь вечір. Я так хотів її йому трішки розмалювати…

І тут у залу увійшла Єлена. Її батько жестом наказав їй підійти до нього в центр зали. Вона послухалася, ставши ліворуч від Ферфакса. Ми із Адамом увійшли до зали.

— Пані та панове! — виголосив губернатор, і музика вщухла. — Радо вітаю всіх на нашому балу. Але зібрав вас тут не лише для веселощів.

Він підняв руку Єлени, яка помітно хвилювалася, й урочисто продовжив:

— Сьогодні я маю честь оголосити про заручини Нельсона Ферфакса, командора нашої колонії, з найдорожчим моїм скарбом — моєю донькою Єленою.

Зала вибухнула оплесками. Губернатор передав руку дочки Нельсону, який виглядав, як павич, пихатим. Дівчина, посміхаючись фальшивою усмішкою, здавалася якоюсь блідою й напруженою. Її рука тремтіла, коли він узяв її у свої руки. Вона нервово ковтнула повітря.

— Шкода її, — тихо сказав я.

— Невимовно шкода, — погодився Адам і спустошив келих шампанського.

Після оголошення заручин я знову вийшов у сад, бо у залі була задуха.

І як губернатор міг віддати дочку за цього монстра? Я сів під старим дубом. У цьому місці навіть пахло минулим, і спогади самі почали линути.

Багато років тому, коли мені випала нагода працювати у маєтку губернатора, я вперше познайомився з його родиною.

Згодом я зрозумів, що Єлена була таємно закохана в мене. Дівчина була моїм другом, коли я переїхав до них.

Вона любила зірки, вивчала їх, мала багато енциклопедій, які ми читали разом, а потім дивилися на небо. Мені було важко розпізнати небесні діаманти за описом із тексту, тому вона вражала мене, коли розпізнавала зірки.

— Зірки, вони так далеко, але так яскраво сяють, — сказав я, дивлячись на них.

Раптом одна зірка почала падати.

— Дивися, Єлено! Вона падає! Хутчіше загадуй бажання! — вражено гукав її я. — Загадала?

— Ні, — тихо відповіла вона.

— Але чому? — дивувався я.

— Приємно бачити, коли сяють очі дорогої людини, правда? — чомусь запитала вона, а я кивнув. — Тоді чому ми маємо радіти й загадувати бажання, коли зірки гаснуть? Вони не сяятимуть більше, зникнувши у безодні.

— Ще тисячі інших зірок світитимуть нам, — відповів я.

— Джеку, ти мене любиш? — запитала вона зненацька, зробивши паузу, а за мить продовжила: — Як подругу любиш?

Я кивнув.

— Якби мої очі більше не сяяли, серце рвалося на шматки, якби я падала у бездонну прірву, ти б знайшов іншу подругу? Знайшов би заміну?

— Нізащо, Лені! Обіцяю бути твоїм другом завжди, — сказав я, а вона раптом мене обійняла.

Коли сестра Єлени повернулася з Лондона, де навчалася, я помітив її увагу до себе. Зовні вона зовсім не була схожою на молодшу сестру.

Висока дівчина з суворими рисами обличчя та чорним волоссям виглядала контрастно з Єленою, яка мала пухкі щічки й вуста, а її волосся було значно світлішим.

Ми спілкувалися з Анною — вона була приємною, але, м’яко кажучи, не відрізнялася особливою гостротою розуму. Вона приходила в майстерню, щоб подивитися, як я виготовляю свої вироби. Я не був проти компанії — самотність пожирала мене в той час. Від брата не було жодних новин… Я й сам не помітив, як почав закохуватися в Анну. Зараз я розумію, що це була ілюзія.

Єлена постійно приходила до мене у майстерню, коли ми з Анною залишалися на самоті. Якось вона увійшла в кімнату, коли я поцілував Анну. На її обличчі була щира усмішка, але, побачивши нас, вона зникла, а на очах з’явилися сльози, і її личко заграло болем.

Відштовхнувши Анну, я побіг до Єлени. Вона сказала, що її зірка впала. Не тільки зірка — її сльози теж падали одна за одною…

Вони казали — зорі вічні!
Ти лиш зроби кілька помилок,
Зникнуть у бездонні діаманти ті трагічно,
Ти не побачиш у її очах сяючих зірок.