Розділ 1

 Розділ 1

Моє життя не було простим… вже давно я щодня вів бій із самим собою, із своїми страхами і хвилюваннями про те, що я і гадки не маю як упоратися із щоденними труднощами. Та чи вартувало моє життя хоч одного пенні? Заради чого чи кого я жив? Я втратив усіх: батьків і брата. Джеймс обіцяв повернутися, та, іноді, виконати власні обідниці не можливо? Він мене зрадив? Мабуть, що так. Але чи маємо ми силу вступати в бій із смерттю? Навряд чи… 

Я кував новий клинок на замовлення губернатора. Він вийшов напрочуд гарним. Тож сьогодні я був задоволеним.

          В центрі було позолочене напис-гравіювання, вочевидь французькою.

"Mon amour".

Я не був сильним у цій мові, проте таку фразу переклав. Я був здивований, адже дружина губернатора досить скептично ставиться до такого поєднання як: «Жінка та зброя». Дивно. Можливо її чоловік геть запрацювався,  що забув про вподобання своєї коханої. Байдуже. Від мене вимагалася гарно виконана робота, я її зробив.

           Думаю, цілко помітно, що я був добре знайомий із родиною губернатора. Колись вони замінили мені батьків. Щодо дітей, я добре знав старшого сина пана Галуа. Ми з ним у досить добрих стосунках. Приятелюємо ще з юнацьких часів. У пана Гаула було ще дві дочки: одна давно проживала у Лондоні. Молодша ж, вродлива дівчина Єлена, була ще не заміжньою, але її постійно оточував натовп кавалерів. Батько ж шукав впливового, розумного та багатого чоловіка для неї. Проте, дівчина не зважала на старання свого батька. Її мало цікавили чоловіки, або вона просто ще не зустріла свого...

Від моїх роздумів мене відірвав звук на вулиці. "Губернатор вже прибув"—подумав я. Тому мерщій чкурнув його зустрічати. Похапцем поправив своє волосся та пішов. Я завмер, відкривши двері, адже на порозі стояв не пан Галуа, а якась дівчина.

«Неймовірно вродлива!»-вигукнув подумки я. Але…вона відкрила свого рота...

—Як довго ви плануєте витріщатися на мене? —Запитала дівчина, а я розгубився. Якого біса?1 хто вона така, щоб так зі моню говорити? Я насупився. —Пане, вибачте за моє нескромне питання, ви бува не плануєте мене впускати в середину та продемонструвати свою роботу? —От нахаба подумав я та не встиг її запросити, як вона сама увійшла в середину, штовхнувши мене.

—Пані, вибачте за моє нескромне питання та хто ви така? — Запитав я цю дівку. Так, клієнтів у мене було дуже багато, але, дякувати Богу, я усіх пам’ятав та й таку вродливу дівчину я б не забув. Цим питанням я її навряд чи задовольнив, адже одразу ж впіймав на собі її суворий погляд. «То я вас розізлив, ну вибачте мене за мою пихатість»,—  подумав я і це мене чомусь звеселило. Вона намагалася виглядати суворою, проте навіть зла вона не викликала жодного відчуття, що нагадувало страх.

—По-перше: прошу називати мене леді. По-друге: ви таким тоном із усіма своїми клієнтами спілкуєтеся, чи лиш для мене вирішили продемонструвати свої чудові навички: «Як гарно ви поводитеся з дамами»? Якщо так, то прошу не старайтеся, я прийшла за своїм клинком.

На мить я завагався, але її леді остаточно підтвердила мої сумніви. Це була дочка губернатора. Так, вона встигла подорослішати за цей час, що нам не доводилося бачитися. І погарнішати. Так, Джеку  ти не про те думаєш. Я зупинив протік своїх дивних думок та вже роззявив рота, аби їй щось відповісти, аж хтось поклав мені руку на моє плече, підійшовши з-заду.

—Вітаю пане, —сказав я, вклонившись, —  маю за честь вітати вас із дочкою у моїй скромній оселі. — Однак мою оселю важко було назвати скромною та, порівнявши із маєтком пана Галуа, він здавався нікчемним будиночком для прислуги.

—І я радий тебе бачити Джеку! Ще не забув Єлену? Її довго не було через навчання у Лондоні, — розповідав захоплено про свою дочку губернатор, —  вона виросла чудовою юною леді! —   говорив він далі із неприхованою гордістю.

—  Та як я міг. Звісно я пам’ятаю її милість, —   почав лестити губернаторові, знаючи те, яку насолоду йому приносить увага і похвала. Я хотів поцілувати руку Єлені та вона рвучко покинула нас та попрямувала коридором прямісінько до вітальної зали.

—  Знаєш Джеку, — почав розповідати губернатор мені, — я неабияк тішуся тим, якою вона виросла, адже, мушу визнати що, з нею було дещо важче ніж із Анною. Вона смиренно вийшла заміж за британського єпископа, при дворі її величності. Так, він вже не молодий, але хіба я міг відмовити такому священному шлюбу? До того ж я в свої шістдесят із гаком добре почуваюся,

 Губернаторські шістдесят з «гаком» були дуже гарно завуальованні, адже його гак перевищував четвертину від шістдесяти. Анна вийшла заміж за старого діда. Що ж, принаймні я впевнено можу сказати, що вона на це цілком заслужила. Її  жорстокості міг позаздрити найлютіший дракула. Мені приємно думати про те, що вона щодня змушена вимолювати свої гріхи, мабуть, не тільки на службі, а й уночі із тим старим дідуганем. Кхм. Що ж, мабуть, якою вона поганою б не була я їй трішки співчуваю.

—Так, — погодився я із губернатором. У вас виросла гідна вашого роду дочка, потішив його я лестощами, які давали йому неабияке задоволення.

 Та наша « солодка» розмова була перервана— щось у вітальні гучно звалилося на землю, розтрощившись на друзки. Ми повернули негайно голову на звук і побачили Єлену і мою вже розбиту кришталеву вазу.

—Ой, — зойкнула дівчина, — мені так прикро.

—Єлено— гримнув батько, а та схилила голову, — невже така поведінка годиться для юної леді твого статусу?

—Простіть, таточку, і Ви, містере Говард, — вона несміливо підвила на мене очі, верше за довгий час я побачив її дивовижні блакитні очі, за якими я так сумував. —Я подарую Вам ще кращу.

—Пусте, — сказав я, — це лише ваза.

Сказавши це ми зустрілися поглядом.  Це був наш перший діалог за довгі вісім років і сто сімнадцять днів.

—Так не годиться. Ця ваза коштовна. Ми компенсуємо вам сповна. Можливо ви прийдете на бал, який ми влаштуємо завтра? — сказав пан Гаула.