Розділ 2

Я стояв біля великої будівлі, обрамленої не менш чудовим садом. Щоб дістатися до входу, потрібно було пройти цією зеленою алеєю. Тут, у садибі Галуа, навіть повітря здавалося іншим — воно мало своєрідний запах: запах багатства та розкоші. Різноманітні рослини, що, певно, не були місцевими (я, панове, бачив багато, але таких ще ніколи), доповнювали це враження. Колись мій брат вивчав ботаніку — Джеймсу б точно сподобався цей сад...

Обабіч стежки, якою я йшов, помітив величезну клітку з павичами. «Дивися, Джеку, коли ще побачиш такого великого півня?» — подумав я і, ставши навшпиньки, нахилився ближче до клітки. — Цікаво, наскільки б мені вистачило такої куріпки? Тиждень? Чи, може, два?.. — вголос розмірковував я, розглядаючи птаха. Йому, мабуть, це не сподобалося — павич розправив хвіст і, вигнувшись, так вдарив мене по носі, що аж очі на лоба полізли. — От чорт. Колись я тебе точно з’їм, — пробурмотів я, потираючи ніс.

Усередині маєток вражав ще більше. Повірте, дім губернатора повністю відповідав його статусу. Мене зустрів пан Том і провів до подружжя Галуа. Я привітався з губернатором, поцілував руку його дружині, зробивши комплімент її неперевершеному вигляду, та подякував за запрошення… і, звісно, за ту жахливу статую.

Світла зала… Паничі й панночки кружляли в танці. Губернатор вів захоплену бесіду з якимось юнаком, якого я раніше не бачив. «Це точно чужинець, — подумав я. — Явно чужинець». Та щось знайоме було в його обличчі...

На мить я замислився: де ж Шарлотта? Молодша дочка господаря була надзвичайно вродливою. Батько подбав про її освіту — наймав найкращих учителів у країні. І, мабуть, саме тому вже почав думати про її майбутнього нареченого. За абикого він її не віддасть. А ось цей юнак, що стояв біля пана Галуа, здається, ідеально підходить. Виглядає пихато, самозакохано… Це, мабуть, Нельсон. Став ще гарнішим — і, певно, ще гнилішим усередині.

Сама Шарлотта вже звикла до кавалерів, яких невпинно запрошував її батько, — так само, як і звикла їм відмовляти. Її цікавили зовсім інші речі: наука та мистецтво. І мушу визнати, в цих справах вона справді була неперевершеною.

Мене втомила гучна музика та нещирий сміх панночок, які сміялися навіть із найгірших жартів джентльменів. Я залишив залу й попрямував до передпокою. Підіймаючись сходами, почув музику, що ледь доносилася з кімнати в кінці коридору. Вона була зовсім не схожа на ту, яка лунала в залі. Це була спокійна, майстерно виконана п’єса для фортепіано. Я рушив на неї. Мені потрібно було відчути цей спокій.

Я підійшов ближче, зазирнув у щілину — двері були прочинені. І побачив дівчину. Дуже вродливу дівчину... Шарлотту. Її русяве волосся було зібране в зачіску, з якої вибилося кілька кучерявих пасм. Я уважно слухав, не в змозі відвести погляду від її тендітних рук. Вона повністю поринула в музику, грала з натхненням і глибиною.

Зачарований, я відчинив двері ширше й увійшов. У кімнаті панувала приємна прохолода — з прочиненої тераси тягнув легкий вітерець. Я не знав, яка сила змушувала мене йти ближче до цієї віртуозки, але не міг стриматися. Та раптом я спіткнувся об щось і гепнувся так, що аж підскочив сам.

Шарлотта рвучко підвелася з-за піаніно й зойкнула:

— Якого біса!? Що ви тут робите? Чому так свавільно розгулюєте маєтком без супроводу?!

— Перепрошую, міледі, — сказав я, підводячись.

Вона раптом розсміялася:

— Учора ти не був таким ввічливим зі мною, Джеку. То як, відповіси на мої питання?

— Пані, не кричіть. Нас можуть почути. Як ми пояснимо, що перебуваємо наодинці у вашій спальні?

— Вчасно ти про це подумав, — прошипіла вона, але вже тихіше. — То я почую відповіді, Джеку?

— Власне... я… — почав я, але в ту ж мить почув кроки в коридорі.

— Джеку! На терасу! Нас можуть побачити! — прошепотіла вона, і я миттю кинувся туди.

Сховавшись, я скривився — холодний вітер ударив просто в обличчя.

— Міледі, вас уже чекають, — пролунав трохи хриплуватий голос жінки, мабуть, покоївки.

— Скоро буду, Маріє. Лише поправлю зачіску. Залиш мене.

Знову стало тихо. Потім Шарлотта підійшла ближче й прошепотіла:

—Вона пішла. Повертайся непомітно до зали.

Я кивнув і пішов униз.

У бальній залі вже розносили шампанське. Я взяв келих, зробив ковток і озирнувся. У кінці зали побачив Адама — він весело балакав із якоюсь панночкою. Сказав їй щось, і вона розсміялася надто гучно. Дивно. В Адама жахливе почуття гумору. Мабуть, дівчина повуха закохана.

Побачивши мене, він поцілував їй руку, перекинувся ще парою слів і підійшов.

— Вітаю! — сказав він, хоч у голосі вловлювалося хвилювання.

— І тобі привіт. Ти вручив Нельсону подарунок?

— Так. Якби ти тільки бачив його обличчя! — усміхнувся Адам.
— А що там було написано? — поцікавився я.
— Та нічого особливого, — знизав плечима. — Просто невеличке попередження.
Він опустив очі. — Шарлотта зі мною не розмовляє. Каже, що я зрадник. І що, якби мала вибір, то позбулася б мене ще в утробі.
Я не стримав усмішки.
— Пробач, Адаме…
— Подивися краще на цього пихатого Нельсона, — прошепотів він, киваючи убік. — Корчить із себе когось значно важливішого, ніж є насправді.

Раптом Нельсон Ферфакс обернувся до нас, і, з тією самовдоволеною усмішкою, кивнув.
— А щоб тебе грім побив, Ферфаксе, — пробурмотів Адам.
— Дай Боже, — додав я, відповівши кивком.

І тут у залу увійшла Шарлотта. Її батько жестом наказав їй підійти до нього в центр. Коли вона стала поруч, пан Галуа покликав і Нельсона.

— Пані та панове! — виголосив губернатор, і музика вщухла. — Радо вітаю всіх на нашому балу. Але зібрав вас тут не лише для веселощів.

Він підняв руку Шарлотти, яка примітно хвилювалася, й урочисто продовжив:

— Сьогодні я маю честь оголосити про заручини Нельсона Ферфакса, англійського герцога, з найдорожчим моїм скарбом — моєю донькою Шарлоттою.

Зала вибухнула оплесками. Губернатор передав руку Шарлотти Нельсону, який виглядав, як павич, пихатим. Дівчина, посміхаючись фальшивою усмішкою, здавалася якоюсь блідою й напруженою. Її рука тремтіла, коли він взяв її у свої руки. Вона нервово ковтнула повітря.

— Шкода її, — тихо сказав я.

— Невимовно шкода, — погодився Адам і спустошив келих шампанського.

Після оголошення заручин я вийшов у сад, бо у залі була задуха. І як губернатор міг віддати дочку за цього монстра? Я сів під старим дубом. У це місце навіть пахло минулим, і спогади самі почали линути.

Багато років тому, коли мені випала нагода працювати у маєтку губернатора, я вперше познайомився з його родиною.

Згодом я зрозумів, що Шарлотта була таємно закохана в мене. Дівчина була моїм другом, коли я переїхав до них. Вона любила зірки, вивчала їх, мала багато енциклопедій, які ми читали разом, а потім дивилися на них. Мені було важко розпізнат небесних діамантів за описом із тексту, тому вона вражала мене, коли розпізнавала зірки.

— Зірки, вони так далеко, але так яскраво сяють, — сказав я, дивлячись на них. Раптом одна зірка почала падати.

— Дивися, Лотті! Вона падає! Хутчіше загадуй бажання! Загадала?

— Ні, — тихо відповіла вона.

— Але чому?

— Приємно бачити, коли сяють очі дорогої людини, правда? — чомусь запитала вона, а я кивнув.

— Тоді чому ми маємо радіти й загадувати бажання, коли зірки гаснуть, вони не сяятимуть більше, зникнувши у безодні?

— Ще тисячі інших зірок світитимуть нам.

— Джеку, ти мене любиш? — запитала вона зненацька, зробивши паузу, а за мить продовжила. — Як подругу любиш?

Я кивнув.