Розділ 1

Я кував новий клинок на замовлення губернатора. Він вийшов напрочуд гарним. Тож сьогодні я був задоволеним.
В центрі було позолочене напис-гравіювання, вочевидь французькою. 
"Mon amour".
Я не сильний у цій мові, проте таку фразу переклав. Це здивувало мене, адже дружина губернатора досить скептично ставиться до такого поєднання як: «Жінка та зброя». Дивно. Можливо її чоловік геть запрацювався,  що забув про вподобання своєї дружини. Або завів собі коханку. Байдуже. Від мене вимагалася гарно виконана робота, я її зробив.
  Думаю, цілко помітно, що я був добре знайомий із родиною губернатора. Точніше з ним та його дружиною. Щодо дітей, я добре знав старшого сина пана Галуа. Ми з ним у досить добрих стосунках. Приятелюємо ще з юнацьких часів. У пана Гаула було ще дві дочки: одна була дружиною лорда та проживала у сірому та похмурому Лондоні. Молодша ж, вродлива дівчина Шарлотта, була ще не заміжньою, але її постійно оточував натовп кавалерів. Батько ж шукав впливового, розумного та багатого чоловіка для неї. Проте, дівчина не зважала на старання свого батька. Її мало цікавили чоловіки, або вона просто  ще не зустріла свого...
Від моїх роздумів мене відірвав звук на вулиці. "Губернатор вже прибув"—подумав я. Тому мерщій чкурнув його зустрічати. Похапцем поправив своє волосся та пішов. Я завмер, відкривши двері, адже на порозі стояв не пан Галуа, а якась дівчина.
«Неймовірно вродлива!»-вигукнув подумки я. Але…вона відкрила свого рота...
—Як довго ви плануєте витріщатися на мене? —Запитала дівчина, а я розгубився. Якого біса? І хто вона така, щоб так зі моню говорити? Я насупився. —Пане, вибачте за моє нескромне питання, ви бува не плануєте мене впускати в середину та продемонструвати свою роботу? —От нахаба подумав я та не встиг її запросити, як вона сама увійшла в середину, штовхнувши мене.

—Пані, вибачте за моє нескромне питання, та хто ви така? — Запитав я цю дівку. Так, клієнтів у мене було дуже багато, але, дякувати Богу, я поки на амнезію не скаржуся, та й таку вродливу дівчину я б запам’ятав. Цим питанням я її навряд чи задовольнив, адже одразу ж впіймав на собі її суворий погляд. «То я вас розізлив, ну вибачте мене за мою пихатість»,—  подумав я і це мене чомусь звеселило. Вона намагалася виглядати суворою, проте, навіть зла вона, не викликала жодного відчуття, що нагадувало страх.
—По-перше: прошу називати мене міледі. По-друге: ви таким тоном із усіма своїми клієнтами спілкуєтеся, чи лиш для мене вирішили продемонструвати свої чудові манери: «Як гарно ви поводитеся з дамами»? Якщо так, то прошу не старайтеся. Я прийшла за своїм клинком.
На мить я завагався, але її міледі остаточно підтвердила мої сумніви. Це була дочка губернатора. Так, вона встигла подорослішати за цей час, що нам не доводилося бачитися. І погарнішати. Так, Джеку, ти не про те думаєш. Я зупинив протік своїх дивних думок та вже роззявив рота, аби їй щось відповісти, аж хтось поклав мені руку на моє плече, підійшовши з-заду.  
—Добрий день. Радий вас бачити. —Привітався я обернувшись, побачивши губернатора. Я простягнув йому  руку, аби потиснути її в знак привітання.
—Вітаю Джеку! Дивлюся, що у мене вже немає потреби вас знайомити. — Бачив, як ви з Шарлоттою розмовляли крізь вікно. — Пан Галуа повернув голову до вікна, через яке виднілася моя чудова галявина. 
Отже Шарлотта. «Ім’я таке ж чарівне, як і його власниця» — Подумки сказав я. Проте, чи є різниця, яка у тебе зовнішність, чи яке ім’я ти носиш, коли, насправді ти—  справжнє чортеня.
—Так, ви маєте чудову дочку. — Я почув, як дівчина тихенько пирхнула, проте сам  губернатор  цього не помітив. Вона, повернувши голову, помітила свого ножа та без жодного дозволу, підійшовши у інший куток моєї кімнати-майстерні, почала безцеремонно діставати його із шкіряного чохла. Переконавшись, що дівчина відійшла на достатню відстань, щоб не почути мої наступні слова, я проказав, — У неї чудові манери. Чудові. — Ну досить. Думаю, я жахливий актор. Проте, здається, пана Галуа потішили мої слова, адже тепер на його обличчі виднілася задоволена посмішка.
—Знаєш, Джеку, —промовив він стиха.  — Я вельми задоволений тим, якою вона виросла. Стільки часу, грошей та вчителів було покладено, щоб виховати Шарлотту. Вона виросла гідною нашій родині. Мушу визнати, що з Анною було простіше, вона принаймні не просила мене ножі у подарунок.
Нарешті картина у моїй голові склался. Цей ніж він замовив для дочки.
—А я  вже почав думати, що у вас коханка з’явилася. — промовив я.
—Перепрошую. — Перепитав губернатор. Я зрозумів, що ляпнув, тому почав викручуватися з ситуації, прочистивши горло.
—Кажу: чи не поставити мені скульптуру на галявині?
—Прекрасна ідея! — Вигукнув свою думку пан Галуа.—Власне,—повів своє губернатор,—до мене скульптор прибув з... Цей...з Лондона. Він виготовлятиме моє погруддя. Я планував  поставити їх про всій колонії,—зрозумівши до чого він вів, я почав подумки лаятися.—міг ти тобі одне виділити. Он там поставиш,—вказав він на найсонячніше та найвидніше місце на моїй галявині. "Що за чортівня сьогодні!"— Продовжував лаятися в своїх думках. —Отже домовилися.—Він посміхнувся, та і я постарався видати щось подібне на усмішку. Але тут у кінці кімнати щось упало і дівчина, про яку я вже встиг забути, зойкнула.

— Це не я.—Сказала вона, схрестивши обидві руки. От що буває, коли крутитися із своїм дорогоцінним клинком та закрити очі... Ну може вона їх не закрила... Просто інших варіантів про те, як вона розбила найдорожчу кришталеву вазу у моїй колекції не було.
Я кував новий клинок на замовлення губернатора. Він вийшов напрочуд гарним, та й виготовив його я цього разу досить непогано. Тож сьогодні я був задоволений. У центрі було позолочене гравіювання — напис французькою: «Mon amour». Я не надто добре знаю цю мову, проте переклав фразу — «Моє кохання». Це мене здивувало, адже дружина губернатора досить скептично ставиться до такого поєднання, як жінка та зброя. Дивно. Можливо, її чоловік геть запрацювався й забув про вподобання своєї дружини. Або ж... завів коханку. Байдуже. Від мене вимагалася гарно виконана робота, і я її зробив.