Пролог

Маленький хлопчик стояв біля могили батька та плакав. Дощ  та сильний вітер танцювали вальс. Аж ніяк нещасливий. Це був останній, прощальний вальс.              
—Татку, — промовив хлопчик, тихо схлипуючи, — татку, хіба я був поганим хлопчиком? — Він впав навколішки, торкаючись землі руками та стиснувши траву.
—Тато… ну чому…чому  ти мене покинув? Хіба нам було погано утрьох? 
Хіба  ми були поганою сім’єю? Чому ти нас покинув? — Він міцніш охопив траву під своїми руками. Сльози несамовито  стікали по його обличчю. Так тихий плач поступово перетворювався на гірке ридання. З-заду до хлопчика підійшов  юнак, який був старший на років п’ять. Він намагався не пакати, але по обличчю було помітно розпач та біль.
—Татко, таточку, — хлопчик й далі промовляв ці, сповнені болю слова.
—Вставай , Джеку. —  Промовив юнак і з його очей, мов птаха, яку нарешті випустили з клітки, вирвалася скупа сльоза. — Нумо. Нам вже час. — Він спробував підняти хлопця, але той зарепетував.
—Ні! Як ти можеш покинути батька?! Йому мабуть холодно, — хлопець почав знімати своє пальто та кинув на могилу батька. —Ось так. Зачекай трішки. Ти миттю зігрієшся.
Його брат опустився навколішки до брата та почав трусити за плечі.
—Негайно отямся! Наш батько помер, Джеку! Збагни це нарешті!
Старший брат міцно пригорнув молодшого , намагаючись заспокоїти.  
Минуло чотири роки
Порт. У цьому місті було шумно та дуже людно. Хтось галасливо проводжав своїх рідних. Хтось несамовито плакав. Хтось радів, що нарешті знайшов роботу та зможе забезпечити себе та свою родину. Хтось був у передчутті, що скоро відправиться у далеке плавання, побачить нові краї. Хтось був у розпачі та, ще не сівши на корабель, тужив за рідними.
— Обіцяю, що зовсім скоро повернуся. — Сказав юнак до свого молодшого брата. —Ти вже дорослий хлопець. Мене не буде всього декілька місяців. Що тих декілька місяців проти цілого життя? — Вів далі юнак, простягаючи конверт. —Ось. Тобі повинно вистачити. Потім я упіймаю великого кита, ми будемо багаті. Хлопець взяв конверта.
—Джеймсе! — Десь здалеку пролунав голос вже не дуже молодого чоловіка.

—Мені вже час . Бувай, брате. — Сказав юнак. Він не очікуючи від брата жодної відповіді, приготувався йти. Джек не розмовляв з ним відтоді, як його брат  повідомив йому, що збирається працювати на кораблі.
—Джеймсе! — вигукнув хлопець, змусивши свого брата рвучко обернутися. — Бережи себе! — сказав хлопець, викликавши у брата теплу усмішку. Той кивнув та пішов на корабель. 
—Я сумуватиму.—Промовив хлопець одними губами, так, щоб почув тільки він.

За мить за горизонтом корабель зникав. 
Й брат очима брата проводжав.