Провідник душ

Адам розплющив очі й закашляв. Його долоні торкалися гладкої, дзеркальної поверхні, а кінчики пальців відчували її холод. Він спробував підвестися, і його вмить огорнула неприродна легкість. Тіло більше не опиралося його бажанням, забувши про біль, який ще недавно сковував кожну клітинку.

Він озирнувся.

Навколо розкинувся дивний світ.

Перед ним чорні дерева тяглися вгору, утворюючи гілками химерні візерунки, схожі на вітражі, а між ними мерехтіли тоненькі нитки льоду, що виблискували, мов дорогоцінне каміння. Водночас позаду нього височів напівзруйнований палац, у якому не було жодних ознак життя. Тільки хитка стіна, в якій красувалася величезна діра, відділяла його від лісу й дивовижної споруди.

Адам зробив крок. Ноги, які в реальному світі так довго були нерухомі, рухалися вільно. Він розумів, що так бути не повинно, отже, сталося щось недобре.

Він не знав, як тут опинився. Останнє, що Адам пам’ятав, - пожежа. Вогонь охопив будинок, а він намагався дістатися до Емми. Її крик досі звучав у його голові. Але де вона тепер? Де Лілі? Де він сам?

Вдалині почувся дитячий сміх, але лячний та спотворений. Він звучав так незвично, що Адам міг би припустити, ніби перебуває в тунелі, але картинка перед його очима говорила про інше. Вагаючись, Адам пройшов крізь діру, ідучи за звуком і сподіваючись, що так він зможе відшукати відповіді. Що далі він заходив, то сильніше відчував холод, який не завдавав болю, але проїдав до самих кісток.

Незабаром, коли він дістався галявини, сміх пролунав ще раз, але тепер набагато ближче. У центрі стояли діти. Їхні постаті, зіткані зі снігу, ворушилися рваними рухами, обличчя були розмиті, а замість очей - порожні білі провали. Адам зробив крок уперед, і вони обернулися.

— Гей, — тихо сказав він, піднімаючи руки на знак капітуляції.

Вихровики почали задкувати. Вони рухалися неймовірно швидко, розчиняючись у повітрі й знову збираючись зі снігового вихору. Один із них з’явився прямо за спиною Адама, штовхнув його в плече, засміявся і тут же зник.

— Хто ви? – перелякано крикнув він, але відповіді не отримав.

Хмарка пари вирвалася з його напіввідкритих губ, і він спробував зігріти себе, розтираючи задубілі руки долонями. Адам розгублено стояв на місці, озираючись з боку в бік, поки не помітив неподалік постать. Вона сиділа, притулившись до стовбура дерева, її голова була схилена, а плечі тремтіли чи то від плачу, чи то від холоду.

— Гей! — знову покликав Адам, підходячи ближче.

Постать повільно підвела голову. Адам завмер.

Це був Джейк.

Його обличчя давно зблідло, шкіра вкрилася інеєм, губи потріскалися, а очі… очі відрізнялися від тих, що він бачив у попередніх дітей. Вони були глибоко посаджені, а замість зіниць красувалися лише два білих м’ячики. Одяг перетворився на лахміття за багато років блукання, а волосся висіло замороженими пасмами.

— Д-джейку?.. — голос Адама затремтів, і він упав на коліна, простягаючи до нього руки. – Це… це правда ти?!

У відповідь той розтулив губи, але нічого не сказав.

— Це я, Адам. Ти пам’ятаєш мене?..

Джейк відвернувся, і з його плечей обсипався сніг. Тільки опустивши очі, Адам помітив, що шкіра на його руках повільно кришилася.

— Вони шукали тебе, — продовжив він, не надаючи значення дивностям. Можливо, він не хотів їх помічати, а, може, боявся знову втратити брата, злякати його. – Батьки… Вони дзвонили в поліцію, розвішували фотографії. Мама до останнього вірила, що ти знайдешся.

Джейк невдоволено зіщулився й невиразно прохрипів.

— Ти пам’ятаєш маму чи тата?.. Лізу, мене?.. Я скучив по тобі.

Його слова пробилися крізь бар’єр байдужості, що оточував Джейка, і його губи знову заворушилися:

— Я… один, — видихнув він. Його голос більше не скидався на звичний людський, він нагадував хрусткий сніг. — Ніхто… не говорить. Тут мовчать.

— Ти що таке кажеш? Ні, ні, ти не один! Я тут, з тобою! – він ухопив Джейка за лікоть, намагаючись підняти його на ноги, але той, згорбившись, відмахнувся. — Ти чого?! Ходімо додому, Джейку! — Адам спробував знову, його рука стиснула лікоть брата міцніше, але той не реагував.

— Я… не можу… повернутися. І ти… ти теж не повернешся.

Адам затамував подих.

— Чому? — спитав він, чіпляючись очима за обличчя Джейка.

— Тому що ми… Ми більше не живі.

— Що ти верзеш?.. — випустивши лікоть брата, він лячно відступив назад. — Бути такого не може!

Усе, що Адам так старанно ігнорував, раптом нахлинуло на нього. Ноги рухалися. Біль і запахи були відсутні. Вихровики ховалися у снігу, а Джейк залишався таким же холодним, як і сама зима.

— Ні ж бо, ось він я… і ти… — Адам відійшов ще на кілька кроків і почав скубти свою руку. — Як же так?.. Я ж відчув, коли той хлопчисько штовхнув мене!

Джейк не повернувся. Він дивився на землю, а його плечі опустилися ще нижче.

— Ми застрягли тут, — сказав він. — Ми тут назавжди.

— Ні! — Адам закричав, схопився за голову, і його ноги підігнулися. — Це неправда! Я… я живий! Я бачив дім! Я був удома! Я повинен був врятувати Емму!

— Ти рятував, але не встиг.

Впавши на коліна, Адам підповз до Джейка і, вхопивши його за руки, заплакав.

— Де ми, Джейку?!

— Не знаю, не пам’ятаю. – він повільно підвів голову, і Адам побачив неосяжну порожнечу в його погляді.

— Не пам’ятаєш?.. А… мене?

— Ні, — він похитав головою. – Іноді я чую голос, там, у лісі. Він кличе, але я не знаю, хто це. Тут безпечно, краще сидіти під цим деревом, але, якщо хочеш, можеш спробувати втекти.