Хольда

Ніхто не знає, звідки взялася Хольда. Її ім’я пролунало вперше, коли Боги на Олімпі взяли перший акорд старовинної арфи, загубленої в далекому храмі, або коли замерз перший струмок, що дзюрчав у густих лісах. Її історія не записана в книгах, а передається з уст в уста, як застереження для тих, хто надто сміливий або надто дурний, щоб боятися.

Хольда пов’язана із зимою.

Кажуть, вона народилася тієї ночі, коли на землі запанував перший холод. Сніг засипав землю, огорнувши її морозним спокоєм, а з ним з’явилася і вона - висока, із заплаканими очима, що відбивали крижинки на сонці.

Діти.

Від самого початку вони були її прокляттям і метою. Її голос, що завивав разом із заметіллю, кликав їх. Ніхто не знав, чому саме діти. Можливо, тому, що їхній сміх нагадував їй про те, що вона втратила, а, може, тому, що вони лишалися найбеззахиснішими під покровом ночі.

Однак Хольда - це не просто ім’я, яке лякає батьків. Це давня істота, що сягає корінням, подібно до старого дерева, у саму пітьму потойбічного світу. Коли смертні відцуралися її, вона знайшла свій дім у Дикій Охоті - вічному поході духів, що мчать небом, голосно сміючись і гарчачи.

У Хольди не було друзів, але вона дуже добре знала Смерть.

Їхня зустріч відбулася на межі між життям і забуттям, там, де її зима назавжди заморожує подих лісу, де сплять дерева, схилені під вагою інею, де царство тиші не сміють порушити навіть птахи своїм дзвінким співом. Смерть прийшла не як ворог, але неминуче ним стала.

Під час їхньої першої зустрічі, коли Хольда вже облачилася в лахміття давньої істоти, Смерть з’явилася не у звичній чорній мантії, а в білій, як і сам притулок Хольди. Від неї не віяло ні холодом, ні загрозою, ні чимось потойбічним. Скоріше, вона була передвістям того, що все, що має статися з хвилини на хвилину, вже вирішено.

Смерть увійшла без стуку та без попередження. Взагалі-то, вона ніколи не потребувала запрошення.

Її біла мантія, накинута, щоб не турбувати світ Хольди своєю істинною сутністю, не могла приховати того, ким вона була насправді. Природа розуміла, що ось-ось станеться щось незворотнє: білий іній падав із дерев, оголюючи скручені гілки, а сніг під ногами Смерті перетворювався на талі брудні калюжі.

Хольда відчула її задовго до того, як та переступила поріг. Але навіть коли тіні в кімнаті згустилися, вона не підвела голови, а продовжувала сидіти біля ліжечка хлопчика, торкаючись його кучерів потрісканими від холоду руками.

Дихання дитини сповільнювалося щосекунди. Хольда нічого не робила. Вона чекала потрібного моменту, коли хлопчисько опиниться біля самого краю. Не тут і не там, а в хиткій точці між світами. Тільки тоді вона могла б забрати його з собою. Вона могла б украсти його у Смерті, сховати у своєму лісі, перетворити на частину свого почету.

— Усе відбувається вчасно, чи не так? — байдуже спитала вона, не обертаючись до Смерті.

На перший погляд, Хольда виглядала байдужою, хоча насправді вона дуже втомилася.

Навряд чи вона була молодшою за Смерть, хіба що на пару-трійку століть, що нічого не важило для історії Всесвіту і через що її ім’я увічнилося в давніх легендах. Вона втомилася жити так довго, втомилася від того, що кожна врятована дитина перетворювалася на жалюгідну подобу людини, щойно переступала межу її світу. Втомилася грати зі Смертю наввипередки, втомилася її обманювати.

Але найбільше вона втомилася від самотності. Від того, що її світ наповнював нещирий дитячий сміх, від того, що вихровики дивилися на неї, але не бачили. Вона була оточена бездушними зомбі, яких сама ж і створила. Хтось чув у її голосі заспокійливий, ніжний шепіт, а хтось - інтонацію, надто вже схожу на мамину.

Смерть не поспішала вступати в діалог. Вона стояла на порозі, дивлячись на Хольду з терпінням, невластивим людям. Вона чекала, поки та заспокоїться. Чекала, як великий учитель свого учня біля річки, адже знала - рано чи пізно він неодмінно знайде шлях до її берегів, аби зрозуміти істину.

— Чому ти вирішила, що його час настав? — вела далі Хольда. — Можливо, ти думаєш, що там, у твоєму світі, йому буде краще?

— Я не вирішую, — спокійно відповіла Смерть і підійшла ближче. — Я тільки йду на поклик, прямую за тим, що неминуче.

Схлипнувши, Хольда похитала головою.

— Невже це все, що ти можеш мені сказати? Ти прийшла, щоб забрати дитину, чиє серце ще б’ється. У чому ж проявляється твоя неминучість?

Вона перестала грати з кучерями дитини, але її погляд залишився прикутим до нього. Блідий і спітнілий, він лежав, не в змозі поворухнутися. На коротку мить Хольда засумнівалася в правоті своїх ідей і навіть захотіла дозволити хлопчикові піти без бою, але тут же позбулася нав’язливої думки, струснувши головою.

— Ти забираєш їх туди, де нічого немає, — вона підвела червоні очі на Смерть. — Де царство мороку й тиші. Ми обидві знаємо, що я можу дати йому більше.

— Самотність? — спитала Смерть і кивнула на дитину. — Він слабкий, йому боляче. Ти хочеш заповнити порожнечу, але хіба тисячі інших душ, якими ти заволоділа, зашкодивши моїй роботі, не показали тобі, що це неможливо?

— Помиляєшся, я не намагаюся залатати дірку у своїх грудях, а хочу дати їм друге життя! Ніхто не знаходив безтурботності в твоєму забутті, яке ти називаєш милосердям.

— Я називаю його спокоєм, — відповіла Смерть. Їй не хотілося вступати в дискусію, не хотілося сперечатися чи переконувати. Вона по натурі була небагатослівна. — Не можу сказати, що мені шкода, але це все, що я можу запропонувати. Навіть для таких, як ти. Чи не шкодуєш ти особисто, що не пішла зі мною, коли була можливість?

Хольда замовкла і відвернулася. Її гордість, її біль і розчарування, - усе, що вона вважала своїм, - не дозволяли визнати правоту Смерті.