Адам

Дитинство Адам провів в маленькому старому будинку на околиці невеликого міста. Будинок був тісним, з похиленою верандою та вікнами, що скрипіли, коли їх відчиняли. Штукатурка давно обсипалася, а паркан не завадило б не те щоб пофарбувати, а замінити. Дах протікав, на горищі водилися щури. Його батько, Том, був людиною мовчазною та суворою. Він працював на фабриці, що виробляла меблі, і приходив додому, пропахлий дерев’яною стружкою та машинним мастилом. Мати, Сара, була його повною протилежністю. Вона любила базікати, вигадувати сімейні свята й примудрялася розтягнути останні гроші так, щоб її троє дітей завжди були одягнені й ситі, навіть якщо доводилося жертвувати власними потребами.

Старший брат Джейк любив лідирувати. Йому вистачало впевненості на трьох, а іноді й більше. Він міг умовити сусідських хлопчаків збудувати щось на задньому дворі, при цьому «позичивши» матеріали в їхніх же родин, міг поцупити з крамниці речей на пристойну суму, а бувало, що міг затіяти бійку на шкільному подвір’ї. І завжди йому все сходило з рук, як із гуски вода.

Молодша сестра Ліза була сонячним промінчиком. Її єдиною турботою лишалося зібрати якомога більше метеликів у банку або прикрасити стіни малюнками, приліпивши їх на мізерні рештки пластиліну чи давно не липкий шар маленького шматочка скотчу, який пощастило роздобути після відкритої упаковки макаронів.

Адам був середньою дитиною. Той, кого рідко помічають. Коли Джейк ліз на дах, щоб урятувати м’яч, і отримував прочухана від батьків, Адам просто сидів на сходинках і чекав, коли скандал мине. Коли Ліза забивалася в куток із кошеням, якого принесла з вулиці, Адам допомагав їй будувати для нього коробку-будиночок, а потім отримував потиличника від батьків, беручи провину за принесену тварину на себе. Він не вимагав уваги, але все одно сподівався, що хтось його помітить.

Йому подобалося писати. Коли інші діти грали в м’яч або бігали по вулиці, він сидів із зошитом і ручкою, вигадуючи світи, які були кращими, ніж його власний. Одного разу мати знайшла його схованку з історіями, які він ретельно ховав у кімнаті, котру ділив із Джейком.

— Твої? — спитала вона, тримаючи аркуш паперу з нерівними рядками.

Зніяковілий Адам кивнув, хоча дуже злився. Йому не подобалося, що мама порпалася в їхніх речах, але він розумів, що вона цілилася на брата, а його записки з історіями випадково потрапили під руку.

— У тебе дар, — сказала вона, погладивши його по голові. — Ти, мабуть, письменником станеш.

Але мрії про письменництво були розкішшю, яку сім’я не могла собі дозволити.

Том повертався додому пізно, втомлений, із болем у спині, який він терпів. Сара працювала допізна в супермаркеті, приходила додому не менш втомленою, але намагалася приготувати вечерю і зібрати сім’ю за одним столом. Коли Адамові виповнилося вісім, усе почало змінюватися.

Джейк, якому тоді було шістнадцять, почав пропадати на вулиці, повертаючись додому із синцями або запахом алкоголю. Спочатку Том кричав на нього, але потім безнадійно махнув рукою. Сара намагалася говорити з сином, але і її слова відскакували від нього, як град від даху. Одного вечора Адам почув, що батьки сваряться на кухні. По голосу матері здавалося, що вона от-от розплачеться:

— Томе, ти що, не бачиш? Джейку потрібен батько, а ти завжди мовчиш і нічого не робиш! Ти хоч раз вів з ним бесіду? Цікавився, як його справи?

— А в мене є на нього час? — спокійно відповідав Том. — Я працюю, щоб цей дім тримався, щоб у нас було світло і їжа. Може, це тобі варто більше уваги приділяти дітям?

Дитяче сердце Адама заболіло. Він сидів за дверима, обхопивши коліна, і дивився на тріщину в підлозі, яка нагадувала маленьку блискавку. Останнім часов батьки все частіше сварилися, звинувачуючи один одного.

Незабаром Джейк пішов із дому, грюкнувши дверима й не попрощавшись. Усе, що лишилося Адаму - підняти з підлоги стару сорочку брата, яку той кинув, перш ніж піти. Сара сиділа на кухні, втупившись у порожню тарілку, а Том мовчки дивився телевізор.

Голосів у домі поменшало, крики майже зникли. Сара частіше затримувалася на роботі, а батько навіть перестав бажати «доброго ранку». Перестав цілувати на ніч і бажати гарних снів. Добре, якщо він хоча б кивав.

Коли Адамові виповнилося дванадцять, Сара захворіла.

Спочатку її спіткали головні болі, а потім слабкість. Вона перестала носити яскраві хустки, які так любила, адже їх шила ще її мама; почала фарбувати щоки губною помадою, яку вишкрібала пошарпаною вушною паличкою, аби лиш надати обличчю трохи рум’янцю і здорового вигляду. Вона стала лежати на дивані довше, ніж зазвичай, а її усмішка зникла.

Одного вечора Том прийшов додому раніше. Він довго стояв на порозі, дивлячись на дружину, яка лежала із заплющеними очима. Ліза намагалася напоїти її водою. Адам сидів поруч із зошитом, але не писав.

— Ти не можеш більше працювати, — сказав Том.

— А хто тоді буде? — слабко відповіла Сара. — Нам і двох зарплат не вистачає, а якщо ти один працюватимеш… Ми тоді не зможемо допомогти нашим дітям, та що там! Нам ледь вистачатиме на дім.

На жаль, мати зовсім заслабіла. Її не стало, коли Адамові було тринадцять. На похороні він стояв поруч із Лізою, яка не відпускала його руки. Том виглядав розгубленим. Він не плакав, але йому було не менш боляче.

Смерть Сари зруйнувала сім’ю. Том приклався до пляшки. Ліза замкнулася. Адам узяв на себе все, що міг. Він покинув заняття в школі, щоб працювати; навчився готувати, планувати покупки, економити; він стежив за тим, щоб Ліза ходила на всі заняття й отримувала належну освіту, але він не знав, як допомогти родині упоратися з болем. Він і сам не міг упоратися.

Коли Тома знайшли мертвим у кріслі, Адамові було двадцять. Ліза поїхала до тітки, і він залишився сам. Слід згадати, що будинок дістався Лізі, але він був абсолютно непридатним для життя. Добре, якщо вона взагалі зможе продати його хоча б за копійки.