Морріган

Це сталося в новорічну ніч, коли зима плела хитромудрі мережива на вікнах, а сніг під ногами рипів, мов старі сходи. Небагато хто бачив стару, крихітну станцію, та й тих, хто знав її, чи то вже не було серед живих, чи то про неї не пам’ятали. Станція виглядала вигаданою кимось, кому закортіло сховати її від людських очей. Старі ліхтарі горіли тьмяно, лави на платформі вкривав товстий шар паморозі, а єдина табличка з назвою похилилася від часу.

Цієї ночі коїлося дещо дивне.

Густий снігопад обвалився на землю, і весь світ затамував подих. Здалеку, ніби з іншої реальності, долинув гул. Із снігової завіси, наче примара, винирнув потяг, з мерехтливими вікнами й сіруватим густим димом, що пробивався з труби. Потяг був старовинним, таких більше не роблять, про що свідчили дерев’яні вагони з гербами на дверях, масивні колеса, що стукотіли, мов серце величезного велетня.

Але чи був це потяг? Чи щось зовсім інше?

Двері розчахнулися, і морозне повітря ринуло всередину зацікавленим гостем. В одному з купе, освітленому настільною лампою, сиділа людина. Чи… Щось.

Довге пальто вкривало незнайомця з голови до п’ят. Руки, складені на маленькій книзі, відбивали ритм пальцями.

Книга…

Книга виглядала старішою за сам потяг. На її потертій шкіряній палітурці були вибиті літери, але так глибоко, що нагадували шрами.

Постать відкрила її, і світло лампи впало на сторінки. Жоден пасажир ніколи не побачив би їх, але якби хтось ризикнув, то прочитав би дивні рядки.

Ім’я. Ще ім’я. Ціла низка, кожен запис короткий, зроблений ніби помахом пера.

Ніч, така сама темна й безмовна, як і єдиний пасажир у старому потязі, зазирала у вікна, цікавлячись: а хто буде наступним?

На платформу вийшов чоловік. На вигляд йому було близько сорока п’яти. Пальто, темне й бездоганно припасоване, підкреслювало статус, а кроки по рипучому снігу звучали так, щоб усі почули - тут проходить хазяїн своєї долі. Та варто було чоловікові завмерти під ліхтарем, як його самовпевненість дала тріщину. Можливо, його насторожив звірячий холод, можливо, дивна тиша перону.

Потяг стояв перед ним нерухомо у своїй громіздкій потузі. Він чекав саме на нього. Ані стукоту, ані скрипу дверей, ані втомлених голосів - тільки потяг і ніч.

Чоловік ступив усередину.

Двері зімкнулися за ним так тихо, що він не одразу це помітив. Вагон виявився абсолютно порожнім. Він зупинився в проході, вдивляючись у темні ряди сидінь. Усе було настільки безмовним, що навіть його дихання здавалося зайвим.

— Що за чортівня… — він почухав потилицю й озирнувся.

Перед ним тяглися ряди м’яких крісел, оббитих пильно-зеленою тканиною. На їхній поверхні не було ані складок, ані плям, ані слідів недавніх пасажирів. Вагон застиг десь поза часом, зберігаючи бездоганність для особливого випадку.

Чоловік почовгав уперед. Від колишньої пихи не лишилося й сліду.

Він почув вкрадливі звуки, які долинали з дальнього кінця вагона. Чоловік завмер, міцно стискаючи ручку портфеля, і повільно обернувся. Із напівтемряви виступила постать.

Її обриси були розмитими. Світло не могло вирішити, як її освітити. Висока, закутана в довге пальто, яке ледь ворушилося від невидимого вітру, вона вселяла жах. Капелюх із широкими крисами вкривав обличчя, але під ними вгадувалися очі. Вони блищали, мов жар непогашених вуглин, забутих у згаслому вогнищі.

Чоловік ковтнув слину.

— Ласкаво просимо, — промовила постать хрипким голосом, через що не вдавалося зрозуміти, хто перед ним - жінка чи чоловік. Вона жестом вказала на бічне сидіння біля вікна й додала: — Сідай.

Людина підкорилася, сама не розуміючи чому.

— Я що, один тут? — спитав чоловік, ховаючи портфель під стіл. — Що це за потяг?

— Новорічний експрес. Ніч, коли люди вірять у дива, а я вибираю, кому їх дарувати.

— Не зрозумів?

Постать утомлено зітхнула й сіла навпроти:

— Сьогодні, опівночі, ваш світ зробить останній видих, перш ніж вдихнути новий початок. Межі між минулим і майбутнім зітруться. Душі ще пам’ятають, ким були, але вже будують плани на те, ким можуть стати. Це час завершень і нових починань. Я приходжу з року в рік, щоб піднести свій подарунок - скерувати до закінчення шляху або дати шанс прожити його інакше.

Чоловік здавлено пирхнув, відводячи погляд до вікна. Сніг продовжував кружляти за склом, приховуючи за собою геть усе, крім дивного потяга.

— Пощастило ж, напередодні Нового року застрягти в дорозі з психом. Довго нам їхати, не знаєш? Я запізнююсь.

— А куди ти поспішаєш?

— На зустріч.

Постать перегорнула сторінку в книзі й закивала:

— Ага, все ясно. А розкажи-но про своє життя.

— З якого це дива?

— Швидше розкажеш - швидше приїдемо.

— Думаю, це не так працює.

— Тоді скажи, котра година?

Чоловік глянув на наручний годинник і здивовано звів брови:

— Пів на десяту… але…

— Але ти вимикав робочий комп’ютер і точно запам’ятав інші цифри, чи не так?

— Так… Що тут відбувається?!

— Те, що неминуче має відбутися, — постать відірвала погляд від книги й подивилася прямо в очі чоловікові. — Тут час підкоряється іншим законам. Комп’ютери, годинники, пам’ять… Усе втрачає сенс, коли людина переступає межу.

Він хотів відповісти, але постать продовжила, не даючи змоги отямитися:

— Ти сам відчуваєш. Щось тут не так, щось… знайоме, але вислизаюче. Цей потяг не просто транспорт, а місце, де відповіді шукають ті, хто їх давно загубив. Або бояться знайти.

Чоловік хмурився, щиро не розуміючи, що відбувається.