Вагон 6613

"Я все ще їду тут, в цьому самому вагоні, на своїй койці в купе, за вікном як завжди валить густий сірий сніг, а сонця не видно ще з часів перших ударів, віддалено чути скрябаючий вітер, який обтисує борти залізничного складу, де під його тиском аж вікна реплять, а потяг все мчиться і мчиться, він не зупиняється, бо розуміє що зупинитися означає загинути..."

"... а що люди тут? Все як і раніше, поділ на бідних та багатих, своя політична система яка закликає бути такими ж міцними як рейки і пахати як мотор, да і люди вже звиклися до життя тут, навчилися вирощувати рослини, розводити тварин, звісно виглядають вони в порівнянні з тими що були до ядерної зими достатньо хворобливо, да і м'ясо таке собі, але жалітися в таких умовах буде неправильним, дякувати богу що ми хоча б маємо що їсти, але крім хліба маємо і розваги, старе до воєнне кіно, книги, картини звісно всі узгодженні партією сталевого поршня, а якщо ви любите інакше мистецтво то ви як і я будете сидіти в вагоні номер 6613 або як його називають "останнім вагоном" бо з нього ніхто не повертався. Сюди потрапляють різного роду покидьки, вбивці, ґвалтівники, содоміти, але і багато тут таких як я, тих хто просто пішов проти догм партії, вирішивши думати по своєму і самостійно приймати рішення..."

Металеві двері купе з скрипом відчинилися, за них показався силует чоловіка, високий, плечистий з загадковим сірим поглядом в нікуди, в його очах не було ні смутку, ні злості, нічого, він просто виконував вказівки тих хто стоїть вище, був вірний значку який яскраво відблискував на фоні його шкіряного чорного плаща і фуражки з сірим поршнем. Разом з ним в кайданках завели молодика, він відразу привернув увагу тим що пручався і кричав щось про псів режиму, і про помсту, вже червоніючи від злості, його тепла коричнева хутряна куртка була в крові, як і джинси та білі кросівки, сам він був нещадно побитий, на його обличчі було багато синців та подряпин, а його довге волосся було брудним.

Жандарм: радій любитель літератури, у тебе новий сусід, надіюсь ви подружитесь

Після цих слів він штурханув хлопчину в кімнату, і якби з бажанням сказати прощавай дав нагайкою по ребрам. Він упав, але трохи віддихавшись вирішив поговорити зі мною.

Молодик - ей, чуєш у тебе не буде закурити? 

Я протягнув йому пачку своїх цигарок, він своїми трясючими руками витягнув одну, і я дав йому запальничку, він підпалив, густий табачний дим засіяв всю кімнату, а на його обличчі з'явилася гримаса спокою і задоволення, як коли людині вправляють руку і після цього він хоч відчуває біль, але організм виділяє достатньо адреналіну щоб її приглушити.

Розповідач - і за що тебе так?

Молодик - мене...., та так, майже вбив одного з цих поліцаїв

Розповідач - нічого собі, то ти вбивця? Да і за що ти так?

Молодик - ну да (з надмінною посмішкою сказав він), це була помста, вони вбивають людей сотнями, і не мають ніякого покарання, невже це справедливо? Нам говорять про те що жандармерія є "головними гвинтиками цього механізму" і вони створенні щоб захищати наші інтереси, але чи є це так? З одного боку вони піймають крадіїв, ґвалтівників, але з іншого боку коли в вагоні номер 456 почалося повстання проти рабської праці, вони зайшли і розстріляли всіх хто там був, вони не щадили не жінок, не дітей і все це через наказ зверху, невже наказ вище моралі?

Розповідач - а ти цікаво мислиш, чи буває наказ вище моралі? А чи їх мораль протирічила наказу, бо якщо так подумати, кожен має голову на плечах і має право відмовитися від виконання злочинних наказів, так прописано в правилах потягу, але вони цього не зробили, що ними рухало?

Я схиляюсь до думки що людей на насильство змушує страх, можливо ти зараз не дуже зрозумієш про що я, але тільки злякана людина піде вбивати, боячись здатися слабким, відчуваючи страх від безсилля людина натискає на гачок, бо легше піддатися тваринним інстинктам, накинутися на противника, чим визнати що ти вразливий що не завжди можеш все контролювати, що інколи доля сама вирішує що з тобою буде і ти нічого не можеш зробити, і це викликає гнів, але гнів це завжди лише грім перед дощем із сліз.

Молодик - оце ти стелиш, насильство від страху, від безсилля, і не здатності щось контролювати, але що ти скажеш про покарання? Про помсту? Я хотів вбити його, бо він вбив мого брата, ту людину яку я любив і цінував, і він зробив це лише через те що мій брат слухав вільне радіо, кляті тварини... - промовив він, по очах покотились сльози, які стікали по його щоках і капали на підлогу

Розповідач - помста, хех, про неї писали ще в біблії, до поки її не заборонили як "пережиток минулого" і "літературу що призвела до катастрофи", там писалося око за око, але якщо так діяти то з часом світ осліпне, і його гнів почне переходити з праведного і правильного, в сліпий і жорстокий, м'ясорубка де кожен буде убивати іншого за те що той щось зробив, да і ти уб'єш його, що це змінить? Це не закриє пустоту в твоєму серці, це не полегшить відчуття втрати, і це не дасть тобі ніякого задоволення, ти будеш ще більш пустим і ще більше будеш ненавидіти все і всіх, і в першу чергу себе....

Молодик вислухавши його слова, голосом повним стражданням промовив - а що робити!? Невже ми повинні просто прощати! Чи це справедливо!?

Розповідач знову дістав свою м'яку пачку цигарок, діставши вже пожовклу, отсирівшу сигарету і з великим зусиллям зміг закурити, дим наповнив його легені, а голову думки

Розповідач - а чи є світ справедливим? Як ми вирішуємо що справедливо? От де ми проводимо цю грань, коли людина вбиває тут, вона вбивця, як на війні вона герой, його носять на руках і дають медалі, або чи справедливим є рішення суду просто вбити того хто забрав у матері дитину і зробив з неї щось віддалено схоже на людину?

Чи заслужив він простої смерті, просто спіймати кулю, поки та дитина страждала. Світ несправедливий, він повний страждань, але це не значить що ми повинні грати по його правилах, не обов'язково йти з ними і годувати себе ілюзорними догмами про праведність щоб заткнути голос своєї душі, потрібно підти проти насильства, тієї ненависті що погубила нас 10 років тому.