Розділ 5.2 Соломія

Соломія

Раптом усе стає на свої місця, і пазл у моїй голові нарешті складається. Це ж той самий хлопець! Коли Дарина збирала розсипані в коридорі папери, він просто стояв поруч і заворожено дивився на неї, ніби навколо більше взагалі нікого не існувало.

— Даринко, — тихо гукаю я, смикаючи дівчину за лікоть. — Це той хлопець. Ну, пам’ятаєш, коли ми подавали документи?

— Який? — Вона кліпає, розгублено озираючись. — Чекай, це його документ я тоді поцупила? — Дарина раптом ніяковіє. — Я тоді була без окулярів та й узагалі не дивилася на нього. Ти впевнена, що це він?

— По-перше, ти нічого не крала, — зауважую. — Ти не можеш бути винною, якщо в когось щось падає. По-друге, так, я впевнена.

Ми залишаємося на місці ще якийсь час, спостерігаючи за хлопцями. Тим часом натовп навколо стрімко збільшується, перетворюючи коридори на справжній розбурханий мурашник. Хтось позаду випадково штовхає мене в плече й поспіхом перепрошує. Величезна кількість незнайомих людей і вихор їхніх емоцій створюють відчуття тиску…

— Слухай, а ми сьогодні йдемо до кав’ярні? — питає Даринка, змушуючи мене сконцентруватися на ній. — Ти казала про обідню зміну…

— Так, звісно, — киваю. — Тільки спершу мені треба відійти, — кажу, відчувши, що хочу побути хвилинку без цього гулу. — Мені потрібно до вбиральні, а потім підемо.

— Окей, я чекатиму на тебе біля виходу, — киває вона.

Зачиняю за собою двері, і на мить здається, що світ нарешті натиснув на «паузу». Тут, у кахляній прохолоді, гуркіт коридорів перетворюється на ледь чутне буркотіння, яке вже не так тисне на скроні.

Боже, як же вони всі гудуть. Від цього шуму в голові наче дзижчать бджоли. Я не те щоб маю якусь фобію чи панічно боюся людей — ні, зовсім ні. Просто настав момент, коли мої «соціальні батарейки» остаточно сіли. Мені здається, я зараз як старий смартфон, що відкрив занадто багато додатків одночасно й тепер от-от зависне. Хочеться просто опинитися в якійсь герметичній капсулі, де ніхто не штовхається, не сміється і, бажано, не говорить. Мені треба просто видихнути.

Підходжу до раковини й відкриваю кран. Холодна вода — найкращий винахід людства. Вмиваюся, відчуваючи, як крижані краплі приємно лоскочуть обличчя. Дивлюся на своє відображення в дзеркалі: вигляд втомлений, але притомний.

Вдих, видих.

Ще кілька секунд — і я знову буду тією самою Соломією.

Набравшись сил, виходжу з вбиральні й крокую до виходу, де на мене має чекати Дарина.

— Ауч! — скрикую, несподівано наштовхнувшись на когось, а за мить відчуваю холодну рідину, що розтікається по моїй футболці.

Це той самий хлопець, який хвилин п’ятнадцять тому змагався з автоматом. Макс, здається. У руці він тримає відкриту пляшку води, і тепер значна частина її вмісту опинилася на мені. Та що ж таке? Просто шикарний початок, нічого не скажеш…

— Трясця, — видихає він, розгублено дивлячись на пляшку, а потім на мою мокру футболку. — Вибач, я не бачив…

— Вибач? — зло шиплю. — Це все, на що ти здатен?

— У сенсі? — трохи здивовано перепитує він, проте намагається бути спокійним. — Я просто тебе не помітив.

— Ну звісно, — пирхаю, бачачи, як до нас підходять двоє хлопців, які були з ним. — Я ж така непримітна. Дякую.

— Що? — стримано перепитує він. — Я взагалі не те мав на увазі.

— При нагоді зазирни до лікаря, — раджу. — Має допомогти.

— Ти повторюєшся. — На його обличчі з’являється досить мила усмішка.

Стоп. Яка, до біса, усмішка?

— У сенсі? — здивовано питаю.

— Під час нашої першої зустрічі ти вже це пропонувала.

Дідько… Точно, вже пропонувала. У голові миттю спалахує спогад із кав’ярні… Я вже хочу щось відповісти, але він продовжує:

— Можливо, сама скористаєшся цією порадою, — серйозно й стримано додає він. — З пам’яттю краще не жартувати.

— Ти ще й насміхаєшся? — звужую очі, відчуваючи, як дихання стає уривчастим від обурення. — Просто неймовірно! Це справді дивовижно!

— Соломійко! — лунає поруч схвильований голос Дарини, яка підбігає до мене. — Ось, тримай.

Вона простягає мені упаковку паперових серветок.

— Дякую, — з полегшенням видихаю, беручи пачку. Витираю мокрі руки й переводжу погляд на знайому. — Спочатку облили, тепер ще й глузують замість того, щоб бодай якось допомогти.

— Може, тоді просто відхрестимося від них, та спокійно собі підемо? — пропонує вона, дивлячись на мене.

Ця нова й несподівана поведінка Даринки мені імпонує. Вона так легко викреслює їх із нашого простору, удаючи, ніби їх взагалі не існує.

— Маєш рацію, — видихаю, хитаючи головою, і в цей момент помічаю, як хлопець поруч із цим ненормальним знову витріщається на Дарину.

Ми вже розвертаємося, щоб піти, аж тут чую:

— Вибач.

Обертаюся, здивовано кліпаючи.

— Я справді не навмисно. Мені шкода.

Напевно, я сама завела нашу розмову в негативне русло й чудово це розумію. Але вголос нізащо не визнаю. Сенсу сперечатися далі немає — легше від цього нікому не стане, тому я просто глибоко видихаю:

— Гаразд, проїхали.

Опинившись на вулиці, я навіть радію спеці, бо так футболка швидше висохне. Проте емоції все одно беруть гору, тож я тихо шепочу Дарині:

— Не дай Боже вчитися з ним разом, — важко видихаю. — Дратує. Як же він мене дратує.

— Може, у нього інша спеціальність або він уже старшокурсник, — припускає дівчина.

— Дуже на це сподіваюся, — відказую, повертаючись до неї. — Бо в мене немає жодного бажання ще хоч колись із ним перетинатися.