Розділ 5.1 Соломія

Соломія

Дарина виявилася досить цікавою дівчиною. Вже кілька тижнів ми постійно переписуємося. Це дивно? Можливо… Але поки що мене це не бентежить.

У шкільні роки мені хотілося мати справжнього друга, але завжди щось ставалося, а люди, яких я вважала друзями, зникали з мого життя. Тому зараз я не готова так швидко визначати, хто вона для мене. Єдине, що можу сказати: поки що вона моя знайома. Хороша чи погана — покаже час…

Чую вібрацію телефону, одразу хапаю його, відкриваючи повідомлення.

Дарина: Можливо, завтра разом підемо подивимося списки в універі?

Я хмурюся. Списки можна подивитися й онлайн. Я вже дивилася. Багато разів. Дуже багато… Але паперові списки в університеті, на великому стенді, — це інше. Не знаю чому… Мабуть, коли бачиш своє прізвище не лише на екрані телефона, а ще й на стенді, серед інших прізвищ, усе здається реальнішим. До навчання лишилося півтора тижня — це катастрофічно мало. Мені здається, я ще не готова до нового етапу свого життя…

Я: Добре, я не проти.

Ми прощаємося, домовившись про час, я відкладаю телефон на тумбочку та кілька секунд просто дивлюся в стелю.

Мені не зовсім звично, що нові люди приходять у моє життя так стрімко… Зазвичай усі залишаються на безпечній відстані. Чи, може, це я сама намагаюся триматися на відстані від решти?

Шумно видихаю, погоджуючись із власними думками:

— Мені так просто зручніше, — шепочу в темряву.

Дарина просто не схожа на людину, яка намагається влізти в душу, і саме це мені подобається.

***

Дівчина стоїть біля університету і махає мені так активно, ніби я можу не помітити її з двох метрів.

Сьогодні вона трохи інша. В окулярах…

— Привіт, — каже.

— Привітик, — вітаюся. — Ти носиш окуляри? — з легким подивом запитую я.

— Так. До речі, — несміливо каже, коли ми рушаємо до дверей, — дякую, що не кинула мене тоді. Я так поспішала, що дорогою впала, а окуляри тріснули, тож я їх зняла, — зізнається, тараторячи. — Можливо, через це не змогла нормально розгледіти номери аудиторій на стенді.

— А чому одразу не сказала? — питаю, зупиняючись біля входу.

— Не знаю, — знизує плечима. — Зі мною й так непросто, — затинається, обдумуючи наступні слова. — Не хотіла виглядати жалюгідно через свої невдачі.

— Я б так не подумала, — запевняю з усмішкою.

— Тоді я тебе взагалі не знала, тож… — Вона зітхає. — Просто сподівалася, що хтось мені допоможе, от і все.

— Розумію, — вимовляю це і раптом, абсолютно несподівано для самої себе, міцно обіймаю її. — Ти ж хотіла відсвяткувати вступ кавою, пам’ятаєш? — Вона активно киває, а мені чомусь хочеться підняти їй настрій. — Я, до речі, працюю в кав’ярні недалеко звідси. Після універу можемо піти туди, якщо хочеш, — пропоную. — У мене сьогодні обідня зміна, а так зможемо більше поговорити.

— Ого, — щиро дивується вона. — Ти працюєш?

— Ага, — підтверджую. — То як?

— Так, звичайно, підемо туди, — усміхається, відчиняючи вхідні двері. — До того ж мені цікаво дізнатися, де ти працюєш.

Усередині університету сьогодні не так хаотично, як минулого разу, але людей усе одно вистачає.

— Доброго дня, — звертається Даринка до охоронця. — Підкажіть, будь ласка, де можна знайти списки груп?

Він дивиться на нас поверх окулярів.

— Другий стенд праворуч, — вказує рукою.

— Дякуємо, — відказуємо ми в один голос.

Йдемо до потрібного стенда. Я відразу помічаю біля нього кількох людей. Стаємо трохи збоку та чекаємо, доки звільниться місце, щоб і ми змогли спокійно знайти себе у списках.

Однак Дарині терпець уривається значно раніше ніж мені. Вона витягує шию та підводиться навшпиньки, намагаючись розгледіти список через плече високого хлопця попереду.

— Я геть нічого не бачу, — розчаровано шепоче вона.

— Ну звісно, бо ти стоїш за стіною, — посміхаюся, стаючи поруч.

— Це не стіна, — обурюється дівчина, переводячи на мене погляд. — Це чиясь спина.

— Між іншим, — зауважую, — доволі функціональна спина.

Хлопець, здається, нас чує, бо трохи зсувається вбік.

Дарина миттєво відповідає йому посмішкою:

— Щиро дякую.

Він киває у відповідь. Мені вдається мигцем розгледіти його обличчя, і я раптом застигаю. Господи, де ж я могла його бачити? Думки плутаються, але згадати ніяк не виходить…

Коли натовп біля стенда нарешті рідшає, ми підходимо впритул. Очима відшукую потрібний рядок. Мені вже все відомо, але я все одно вишукую власне прізвище, наче воно могло якимось дивом зникнути зі списку.

І ось воно — чітко виведене чорними літерами на білому папері. Мені достатньо лише поглянути на своє ім’я, щоб у грудях нарешті розлився затишний спокій.

— Ось ти! — радіє Дарина так, ніби знайшла не моє прізвище, а скарб. — Ковальчук Соломія Андріївна. Хочеш сфоткати?

— Свій офіційний вирок? — дивуюся, хоча, якщо відверто, мені дуже кортить зберегти цю мить на згадку .

— Ні-ні-ні, — вона заперечно хитає головою. — Свою офіційну перемогу.

Я переводжу погляд на неї, Дарина дивиться мені в очі та просто знизує плечима:

— Ну що, ти ж вступила! Чому б не порадіти?

Я мовчу у відповідь. Адже вона, трясця, таки має рацію.

— Добре, — зітхаю. — Вмовила. 

У Дарини спалахують очі. Вона завзято починає фотографувати: спершу списки, далі мене на тлі стенда, після цього просить зняти її саму, а наостанок робить серію селфі… Господи, ці нескінченні зйомки, виявляється, просто неймовірно виснажують.

— Може, глянемо на весь список нашої групи? — пропонує вона.

— Навіщо?

— Як навіщо? Хочу дізнатися, з ким нам доведеться вчитися.

— Звучить доволі підозріло, тобі не здається?

— Тобі просто ввижається, — запевняє дівчина.

Дарина починає уважно вдивлятися в аркуш на стенді, а мені нічого не залишається, крім як стояти поруч із нею.