Розділ 4.2 Соломія

Соломія

Один із хлопців попереду підтверджує наші страхи: нам потрібен саме цей кабінет.

Дарина повільно видихає:

— Я, здається, передумала вступати.

— Запізно, — зауважую. — Ми вже знайшли кабінет.

Ми стаємо в кінець черги. Перед нами дівчина з мамою, ще далі хтось гаряче обговорює гуртожиток. Біля самих дверей якийсь хлопець уже втретє повторює: «А ця копія точно потрібна? Ти впевнений?». Йому відповідають одразу троє, але хлопця це все одно не заспокоює.

Притискаю папку міцніше до себе.

— У тебе всі документи є? — питає Дарина, відриваючи мене від спостереження.

— Сподіваюся, — невпевнено відказую.

— Це не дуже заспокоює.

Вона відкриває свою папку й починає перераховувати документи:

— Паспорт є, атестат є, фото є… А ручка? — Дівчина починає метушливо все оглядати.

— У тебе в руці, — кажу, кидаючи погляд на її пальці. — Проте, якщо загубиш, у мене є запасна.

— Ти дуже підготовлена! — Дарина захоплено дивиться на мене.

— Не я, а мама.

— Зрозуміло… — Вона важко видихає. — Теж усе переперевіряла? Моя ще хотіла поїхати зі мною, але я сказала, що впораюся сама.

— І як? Без неї легше?

Дівчина приречено оглядає чергу:

— Рано робити висновки.

Вервечка рухається повільно. Занадто повільно…

За десять хвилин Дарина встигає ще раз загубити ручку, потім знайти її у власному волоссі, написати мамі, що вона в черзі, отримати у відповідь шість повідомлень і запитати мене, чи нормально виглядає на фото для документів.

— Ні, — кажу після короткого погляду.

Вона завмирає:

— Що?

— Ніхто нормально не виглядає на фото для документів, — пояснюю, аби її заспокоїти. — Це факт, який потрібно просто прийняти. Я он як хом’як якийсь, — показую свою фотографію. — Хоча щоки в мене явно не такі великі.

— Фух, — із полегшенням видихає вона. — Маєш рацію, ти тут на себе не схожа. А я, дивись… — тицяє в мене своїми документами. — Тут така перелякана, що це просто жах.

— Головне, щоб не відмовили у вступі через підозрілий вигляд.

— Не жартуй так, — серйозно шепоче вона. — А то я зараз повірю.

Дивлюся на неї та щиро всміхаюся. Вона трохи дивна й метушлива, але, напевно, це просто через нерви.

— Ти завжди така панікерка?

— Ні. Зазвичай я спокійніша, але мама каже, що я незграбна.

— Можливо, вона перебільшує? — здивовано питаю.

— Ні, — дівчина безнадійно зітхає, втупившись у стіну. — Це я ще применшую…

Із кабінету приймальної комісії в коридор виходить жіночка й гукає:

— Хто наступний, готуйте оригінали та копії. І, будь ласка, без файлів. Виймайте документи одразу!

Черга дружно починає рухатися. Зчиняється шурхіт паперу, шарудіння пакетів і папок. Хтось риється в сумці так активно, ніби проводить там археологічні розкопки.

Дарина спантеличено дивиться на мене:

— Без файлів… Це як? Зовсім?

— Гадаю, так, — кажу, дістаючи власні документи, хоча черга переді мною ще чимала. — Просто витягни всі папери та упорядкуй їх.

Вона починає вовтузитися зі своїми аркушами, і половина копій вислизає з її рук, розлітаючись коридором.

Ми одночасно присідаємо, щоб їх зібрати.

— Я ж казала, що незграбна, — шепоче вона.

— Ти просто нервуєш, — заспокоюю її. — Це нормально.

— Подивись, в інших усе спокійно! Тільки ми через мене збираємо документи з підлоги.

Я простягаю їй один аркуш, але раптом помічаю чоловіче ім’я:

— Стоп. Це не твоє.

— Боже… — Вона затискає перенісся двома пальцями й приречено зітхає. — Я вже краду чужі документи…

Хлопець біля підвіконня обернувся на шурхіт наших паперів.

— Це моє, здається, — його погляд ковзнув по розсипаних документах і зупинився на Дарині. Він здивовано підняв брову, а потім несподівано розплився в усмішці, ніби ця невелика катастрофа здалася йому чимось дуже милим.

— Тримай, — простягаю йому аркуш.

— Дякую, — хлопець легким рухом забирає папірець.

— Прошу, — кажу, помічаючи, як його погляд знову зупинився на Даринці.

— Якщо мене відрахують ще до зарахування, — шепоче до мене дівчина. — Ти будеш свідком, що все почалося з клятого папірця.

— Ти дуже оптимістично налаштована, — беру її під лікоть, допомагаючи підвестися.

Вона винувато всміхається, і мені стає трохи легше. Не так, щоб я повністю розслабилася… До цього ще далеко. Але черга вже не здається такою нескінченною, коли поруч є хтось, із ким можна скоротати час.

Десь за кілька години Дарина нарешті готується заходити до кабінету. Перед входом вона міцно стискає документи:

— Якщо я не повернуся…

— Усе буде добре, — перебиваю її.

— Точно?

— Абсолютно, — запевняю, м’яко підштовхуючи дівчину в спину.

Вона зникає за дверима, а я лишаюся чекати в коридорі та відчуваю, як напруга повертається… Таке враження, що Дарина своєю балакучістю тримала мою тривогу за комір, а тепер відпустила.

За десять хвилин виходить якийсь хлопець, і черга доходить до мене. У кабінеті прохолодно від кондиціонера, але мені чомусь стає неймовірно спекотно. За столами сидять кілька жінок. Усі зосереджені, швидкі, з такими обличчями, ніби за день побачили вже всі можливі види людської паніки й більше нічому не дивуються. Зустрічаюся поглядом із Дариною та сідаю навпроти вільної працівниці.

— Прізвище? — питає вона.

— Ковальчук Соломія Андріївна.

Вона знаходить мене в списку.

— Готельно-ресторанна справа? — питає, не відриваючи погляду від монітора.

— Так, — кажу, і це слово звучить майже як клятва. 

— Бюджет? 

— Так, — чітко відповідаю. 

— Попрошу документи.

Одразу простягаю їй усі папери. Вона переглядає їх швидко, наче сканує. Мені хочеться попросити її робити це повільніше, бо там усе моє життя, а не купон на знижку. Я стільки часу в це вклала, а вона витрачає по п’ять секунд на сторінку!