Розділ 4.1 Соломія

Соломія

Я перевіряю документи втретє, стоячи посеред коридору з папкою в руках і рюкзаком на плечі.

— Ти точно все взяла? — визирає з кухні мама.

— Так, — кричу, шукаючи взуття на поличці.

— А копії? — питає, підходячи.

— Так.

— А ручку?

Я повільно кліпаю:

— Мам.

У мене таке враження, що я збираюся до школи в молодших класах. Тільки, дякувати Богу, рюкзак вона тепер не перевіряє на наявність потрібних речей.

— Що «мам»? Ручка потрібна.

— Не переймайся, — усміхаюся. — У мене їх дві.

— Добре, — наче заспокоюється вона. — Воду взяла?

— Взяла.

— Гроші? 

— Мам. Ну я ж вже не дитина.

— Ну добре-добре, — видихає, стурбовано дивлячись на мої спроби знайти взуття. — Я можу з тобою поїхати.

Ось воно. Я знала, що вона не здасться без останньої спроби.

— Не треба, — кажу м’яко, нарешті знаходячи те, що хотіла. — Я сама.

Мама стискає губи й киває. Вона хвилюється, і я це відчуваю. Вона дуже старається не показувати цього, але я ж не сліпа.

Після смерті батька вона взагалі намагається приховувати втому, страх або розгубленість… Мені здається, що іноді їй хочеться, щоб поруч був хтось, хто зміг би розділити з нею всі емоції та негаразди. Я була б не проти, якби в неї з’явився чоловік, бо це нормально. Вона заслуговує на своє щастя, на те, щоб хтось про неї турбувався та любив її. Я хочу, щоб вона почала жити власним життям… 

— Якщо щось буде незрозуміло, подзвониш, добре?

— Добре.

— Якщо раптом скажуть, що не вистачає якогось документа…

— Мам, я подзвоню, — запевняю. 

— Я просто…

— Хвилюєшся, — закінчую за неї. — Знаю.

Вона дивиться на мене секунду, а потім простягає руку й поправляє пасмо волосся біля моєї щоки.

— Як швидко промайнув час. Ти вже така доросла. Мені аж не віриться…

Мама усміхається, але очі в неї блищать.

— Усе буде добре, — обіцяю, цілуючи її в щоку. — Я побігла.

— Добре, — киває.

— І не нервуй, — наказую, підходячи до ліфта.

Виходячи на вулицю одразу відчуваю гаряче повітря. Серпень б’є в обличчя, ніби хтось відкрив духовку. Асфальт вже нагрівся, на зупинці кілька людей стоять із виглядом маринованих огірків. Нічого не маю проти огірків, але від цієї спеки іншої трансформації годі й сподіватися.

Доки чекаю на автобус, перевіряю маршрут, потім ще раз документи, потім телефон, потім знову маршрут транспорта.

Усе нормально. Я абсолютно спокійна.

***

Університет стоїть собі посеред міста, великий, світлий, із широкими сходами, і зовсім не здогадується, скільки людей сьогодні прийшло сюди з мокрими долонями, пересохлим горлом і надією, що їхні документи не загубилися десь між «потрібно донести копію» і «а це не до нас».

Біля входу метушня… Хтось стоїть із батьками, хтось розмовляє телефоном, хтось фотографує табличку біля дверей, наче доказ свого успіху.

Я підіймаюся сходами, притискаючи папку до грудей. У холі прохолодніше, ніж на вулиці, але легше від цього чомусь не стає. На стінах оголошення, стрілки, списки кабінетів, графіки роботи. Усе наче зрозуміло, поки не починаєш читати…

«Підтвердження місця навчання…»

«Освітній ступінь бакалавра…»

«Приймальна комісія…»

«Для вступників на основі…»

Я дивлюся на це секунд десять і відчуваю, як мій мозок тихо починає скиглити, лякаючись усього цього.

— Вибач, — поруч лунає голос. — Ти випадково не знаєш, куди з цим?

Я повертаю голову. Біля мене стоїть дівчина з високим хвостом, у світлій футболці та з папкою, яка виглядає майже так само, як і моя. Дівчина тримає телефон і течку в одній руці, якісь папери — в іншій, а між пальцями — ще й ручку.

— З чим саме? — розгублено питаю.

— Відверто кажучи, з усім, — втомлено видихає. — Я спочатку зайшла в той кабінет, — вона киває на стенд, де є списки аудиторій, — мене послали в інший, я його не знайшла, один із перехожих сказав, що потрібно йти в той коридор, — киває кудись убік. — Але там я заблукала. Мені сказали повернути направо, а там туалет. Я не думаю, що для подачі документів треба йти саме туди, але після сьогоднішнього ранку я вже ні в чому не впевнена…

Вона усміхається, трохи винувато, але щиро.

— Я на готельно-ресторанну справу, — додає дівчина. — Підтвердити місце. Мені треба… — затинається, замислившись. — Але я не розумію, куди саме…

— Оу, — дивуюся. — Насичений в тебе ранок, — усміхаюся. — Я, до речі, теж буду вчитися на цьому напрямі.

— Слава Богу, — видихає з полегшенням. — Разом, можливо, швидше впораємося.

— Не поспішай радіти. Я сама ще не впевнена, що знаю, куди йти.

Дивлюся на стенд ще раз, знаходжу потрібний рядок і стрілку:

— Схоже, нам на другий поверх. Кабінет двісті чотирнадцять.

— Ти це як прочитала? — Вона примружується, дивлячись на стенд. — Там же шрифт для людей із мікроскопом.

— У моєму випадку тривожність покращує зір.

Ми разом ідемо сходами. Вона кілька разів ледь не губить папери й ручку, потім на ходу намагається запхати їх у папку, але тека чинить опір…

— Дай, — не витримую я.

— Що?

— Течку.

Вона слухняно простягає її. Спираюся на перила, намагаючись скласти документи рівніше, засовую все всередину та закриваю папку.

— Дякую, — тихо промовляє дівчина.

Повертаю їй теку:

— Тримай.

— Я, до речі, Дарина.

— Соломія, — усміхаюся. — Але можеш називати мене Соля.

— Добре.

Ми знаходимо потрібний коридор, а з ним і чергу…

Вона починається біля кабінету двісті чотирнадцять, тягнеться вздовж стіни, повертає біля підвіконня й закінчується десь коло стенда з пожежної безпеки.

— Це всі до нашого кабінету? — із тихим шоком питає Дарина.

— Сподіваюся, що ні…