Розділ 3.2 Макс

Макс

За вечерею мама сидить навпроти мене вся така елегантна, красива… Її смартфон лежить поруч екраном донизу. Це в неї такий знак ввічливості: якщо екраном донизу, значить, вона тут, з нами.

Свят затримався у вітальні через якесь термінове повідомлення. Наталя завершує подачу, слухаючи додаткові вказівки мами, якраз коли тато заходить у їдальню зі смартфоном біля вуха. Він киває нам і ще кілька секунд комусь говорить про постачання, терміни й «неприйнятний рівень сервісу». Потім завершує розмову, кладе телефон біля тарілки й нарешті дивиться на мене:

— Максиме.

— Тату.

— Вітаю зі вступом, — він ледь помітно киває, кутики губ піднімаються, але усмішка виходить стриманою, майже формальною. На секунду здається, що він хоче сказати щось ще, але передумує.

Я ковтаю, відчуваючи, як напруга трохи стискає плечі:

— Дякую.

Брат приєднується за кілька секунд і сідає поруч зі мною. Обличчя мами одразу осяює лагідна усмішка, батько привітно киває йому. 

Раніше мені здавалося, що батьки ставляться до нас однаково, усміхаються нам обом, але щойно брат вступив і почав рідко бувати вдома, а потім з’їхав, усі вечері стали наче поминки за ним.

Батько наливає собі воду та звертається до брата:

— Договір коли підписуємо?

Ось... Почалося. Взагалі-то привід — мій вступ. Хіба ні? Але краще вже так, ніж щоб почали діставати мене.

— Завтра, о другій. Я вже попередив твого помічника, обіцяв усе підготувати.

— Це добре, із цим краще не затягувати, — втручається мама.

Ну звісно, вони ж зараз працюють усі разом, їм завжди є про що поговорити. Хвилин через п’ять розмов про роботу мама обережно торкається серветки біля тарілки й переводить увагу на мене:

— Ти бачив свої бали?

Я відкладаю виделку:

— Бачив.

— Сину, невже так важко було вступити на бюджет?

— Так, — спокійно відповідаю.

— Максиме… — Мама дивиться не сердито — гірше: її погляд наче стурбований. — Ти ж розумієш, що міг показати значно кращий результат?

— Розумію.

— Тоді чому?

Я міг би сказати правду, але за цим столом правда має властивість перетворюватися на дискусію.

— Бо цього вистачило, щоб вступити, — відказую спокійно.

Батько підіймає погляд:

— Вистачило — це мінімальна планка, а не ціль.

— Я вступив на потрібний напрям у потрібний університет…

— Це не відповідь, — перериває.

— Бо це вже результат, — карбую, ледь стримуючись.

Свят нарешті втручається:

— Давайте справді дивитися практично. — Він трохи відсуває тарілку. — Завдання, поставлене перед Максом, виконано.

Батько переводить погляд на нього:

— Свят, я і дивлюся практично. Саме тому й питаю, чому людина з його потенціалом вирішила пройти по нижній межі.

— Може, тому що він вирішив не гнатися за максимумом, а просто зробити стільки, скільки потрібно для досягнення мети, — каже Свят. 

— Ми не сваримо тебе, Максе, — зітхає мама. — Просто хочемо, щоб ти серйозно ставився до навчання.

— Я розумію. Просто, можливо, я не такий здібний, як вам здається?

— У школі ти…

— У школі було інше, — перериваю її. — Можливо, ви не помітили, але останній рік у мене не задався. Може, просто тому, що я не тягнув?

— Стеж за тоном, — суворо зауважує мати.

— Ти йдеш у сферу, в якій тобі доведеться працювати, — карбує слова батько.

— Я знаю. — Киваю. — Бо саме ви так вирішили. У мене не було можливості обрати інший університет чи іншу спеціалізацію. Хіба не так?

— Так буде краще для тебе, — впевнено відказує він.

— Можливо, — видихаю. — Я розумію, що виріс у цьому: поки ви постійно були на роботі, будучі малим, майже завжди був із вами, та й згодом… одним словом, майже все наше зі Святом дитинство минуло в готелях. Я знаю, що таке завантаженість номерів, скарги гостей, проблеми з персоналом, постачальники, сезонність і люди, які пишуть негативний відгук, бо їм не сподобався колір рушника.

— Тоді в чому проблема? — спокійно питає батько.

— Ні в чому, бо проблеми немає, — кажу, дивлячись татові в очі. — Я не кажу, що мені на все начхати. Я кажу, що вступив і буду вчитися. А от якщо вже провалю першу сесію, тоді й влаштуємо суд. Добре?

— Максиме… — Мама знову вмикає суворість.

— Що? Я пропоную конструктивний план.

Свят не витримує:

— Гадаю, нам усім потрібно зупинитися, — спокійно каже.

Батько переводить на нього погляд:

— Ти щось хочеш додати?

— Так. — Брат відкидається на спинку стільця. — Я хочу додати, що Макс не дурний, і не безвідповідальний. Він просто не завжди робить так, як ми очікуємо.

«Ми». Чомусь я помічаю це одразу.

— Це не завжди погано, — додає Свят.

Батько мовчить. Мама переводить погляд на мене:

— Ми просто хочемо, щоб ти не марнував можливості.

Ось це вже знайомо. Можливості… У нашому домі це слово означає все: гроші, університет, машину, прізвище, знайомства, двері, які самі відчиняються ще до того, як ти встиг постукати.

І я знаю, що маю бути вдячний, і я, чорт забирай, вдячний. Просто іноді хочеться хоча б одні двері відчинити самостійно. Навіть якщо не з першого разу.

— Я не марную, — кажу.

І цього разу в моєму голосі не чути ані сарказму, ані іронії. Мабуть, тому мама киває, а батько нарешті повертається до вечері.

Десерт рятує наш шабаш. Не тому, що він справді такий неймовірний. Хоча Наталя готує так, що за її чізкейк можна підписати мирну угоду.

Просто під час десерту розмови стають дуже нейтральними.

Мама питає Свята про новий об’єкт у Львові. Батько коментує ремонт у ресторані при одному з наших готелів. Свят відповідає спокійно, коротко, по суті, а я слухаю й розумію, що він справді цим живе… Він знає людей поіменно, пам’ятає, хто з адміністраторів хоче перейти на іншу локацію, де затримали меблі, чому нове меню сніданків може не зайти гостям.