Розділ 3.1 Макс

Макс

— Ну що? — питає Свят, заходячи до вітальні. — Тебе вже можна вітати?

Не одразу підіймаю голову. На екрані телефона мій персонаж дуже героїчно летить у прірву, бо через появу брата я натиснув не туди.

— Якщо тобі хочеться витратити на це час, то хто я такий, щоб забороняти? — відповідаю, нарешті ставлячи гру на паузу.

Брат усміхається, сідаючи в крісло навпроти. Рівно, спокійно, так, наче навіть удома примудряється проводити ділову зустріч.

Йому двадцять сім, і він із тих людей, які завжди виглядають, ніби знають, що робити у будь-якій ситуації. Може, справа в поставі, може, у виразі обличчя, а може, він просто звик усе контролювати.

Десь три роки тому Свят із головою пірнув у роботу та доросле життя, до того ж так швидко, що зміни помітили всі. З його шафи зникли яскраві футболки, натомість з’явилися сорочки, піджаки та речі, у яких люди зазвичай не сидять просто так на дивані.

— Звичайно, хочеться, — каже він. — Не щодня брат до універу вступає.

— Тебе я все одно не перевершив, — опускаю погляд на телефон, хоча гра вже закінчилася. — Мої бали далекі від ідеалу, але для вступу вистачило, — проводжу пальцем по згаслому екрану, вдаючи, що там раптом з’явилося щось цікаве. — На контракт, — додаю після паузи. — Тож батьки не надто зраділи. Мама вже встигла нагадати, що ти був одним із найкращих, та ще й першим у списку на бюджет.

Брат ледь помітно хмуриться, а тоді відкидається на спинку крісла:

— Я тебе благаю. Коли це було? Років дев’ять тому?

— Десять, старий, — зауважую, дивлячись на нього.

Свят на секунду затримує на мені погляд, всміхаючись, хитає головою:

— Дякую, підтримав.

— Завжди радий, — відповідаю з посмішкою.

— До речі, тоді вступити було простіше.

Я підіймаю брови:

— Оце зараз десь мама відчула різкий біль у серці, — кажу, театрально хапаючись за груди.

— Серйозно. Інший конкурс, більше бюджетних місць… — Він ледь усміхається, ніби сам розуміє, як це звучить.

— Святе, припини. Ще хвилина, і ти переконаєш мене, що диплом тобі видали випадково.

Він бере з журнального столика пульт і кидає його поруч зі мною.

— Я лише кажу, що порівнювати нас безглуздо.

— Пізно. У сімейному рейтингу ти вже закріпився на першому місці.

— А ти, бачу, вирішив узяти приз глядацьких симпатій.

— Працюю з тим, що маю, — знизую плечима.

Свят нахиляється вперед, спираючись ліктями на коліна. Усмішка ще тримається на його обличчі, але погляд стає уважнішим.

— Ти ж це навмисно зробив?

— У сенсі? — Примружуюся.

— Склав іспити гірше, ніж міг би, — він дивиться просто на мене. — Я знаю, як ти вчишся. Ще рік тому ти був одним із найкращих у школі. Що змінилося?

— Нічого.

— Не схоже.

— Батькам не проблема заплатити за контракт, — різко відказую. — Їм головне, щоб університет був той, який вони обрали. А комусь це бюджетне місце може бути справді потрібне.

Свят мовчить кілька секунд.

— І ти вирішив поступитися ним?

— Не перебільшуй.

— Навіть не збирався. — Він трохи нахиляє голову. — Я хочу зрозуміти, чому ти нікому нічого не сказав.

— А що б це змінило?

— Можливо, нічого. Але я хоча б знав би, що відбувається в житті мого брата.

Я знову дивлюся на телефон. Екран темний, але Свят не квапить мене з відповіддю…

Сказати йому правду? Що я не хочу все життя складати якийсь дурнуватий сімейний норматив, доводячи, що я не гірший за нього? Не хочу щоразу бачити, як батько подумки порівнює дві версії: Святослав у вісімнадцять і Максим у вісімнадцять. Не хочу маминого «ти ж можеш більше», після якого будь-який результат раптом стає недостатнім.

І точно не хочу постійно доводити, що я взагалі окрема людина, а не чиясь тінь. Мені вже набридло бути тим, кого автоматично ставлять на останнє місце.

Мене останнім питають, чого я хочу. Останньому пояснюють уже ухвалені рішення. А варто мені оступитися, і тоді всі раптом згадують, що я існую.

Уголос я цього, звісно, не кажу. Свят і так зрозумів більше, ніж планувалося.

— Тепер знаєш, — холодно кажу, впиваючись у нього поглядом. — Можемо вважати, що таємницю розкрито.

Він ледь хмуриться:

— Максе…

— Ти прийшов мене привітати. Я почув. Дякую.

Брат ще кілька секунд дивиться на мене, а потім повільно киває:

— Гаразд. Не зараз — так не зараз.

Я вже збираюся знову взяти телефон, проте він нахиляється до портфеля:

— Але я тебе ще не привітав.

Свят дістає конверт і підштовхує його через журнальний столик до мене. Я ловлю зі свого краю, але відкривати не поспішаю. 

— Якщо там звичайна листівка з написом «успіхів у навчанні» і всім цим стандартним набором, я ображуся.

— Я схожий на людину, яка купує листівки?

Погляд сам ковзає до його сорочки.

— Ти навіть удома вдягнений як людина, яка купує листівки оптом.

— Відкривай уже, — сміється.

Усередині — не гроші й не листівка, а подарунковий сертифікат.

Очі вихоплюють назву майстерні. Перечитую усе ще раз, про всяк випадок, і тільки тоді до мене доходить…

Підіймаю на нього погляд:

— Свят.

— Що? — Спокійно дивиться на мене.

— Ти серйозно? Це ж дорого.

— Я знаю, — знизує плечима.

Коротко видихаю, знову опускаючи очі на папір у руках:

— Дуже дорого.

— Від повторення сума не зміниться, — відказує.

Я нервово проводжу пальцем по краю сертифіката:

— Батьки тебе вб’ють.

— Батьки за це не платять, — усміхається.

Дивлюся на сертифікат. Саме цю майстерню я згадував у розмові зі Святом рази два. Ну добре, п’ять. Максимум десять.

Там не клеять смугу на капот, щоб потім назвати це тюнінгом. Вони роблять нормальні індивідуальні проєкти: салон, колір, деталі, налаштування… усе під конкретного водія.