Розділ 2.2 Соломія

У кав’ярню я приходжу раніше, ніж треба. Технічно сьогодні в мене зміна після обіду, але сидіти вдома я не хочу. До того ж я обіцяла Сніжані, що одразу повідомлю їй, щойно щось дізнаюся.

І я знаю про існування телефонів.

Дівчина помічає мене крізь скло й одразу здіймає брови.

— Щось сталося? — питає вона замість привітання, коли я заходжу всередину.

— У сенсі?

— Ти рідко приходиш не на свою зміну, та ще й зранку. Я знаю, як ти обожнюєш спати.

Я мовчки підходжу до неї та показую їй екран телефона. Сніжана нахиляється та читає, потім повільно підіймає на мене очі.

— Соломко? — стурбовано усміхається.

— Угу, — киваю.

— Це те, про що я думаю? — уточнює.

— Угу, — знову киваю.

— Бюджет? — радісно дивиться на мене.

— Угу.

Вона обіймає мене, міцно притискаючи до себе.

— Ти така молодець, — шепоче.

— Дякую.

— У тебе такі чудові новини, то чого ти сумна?

— Я не сумна, а нейтральна, — зауважую. — Просто ще не визначилася з емоціями.

Сніжана відпускає мене, бере з вітрини круасан і кладе на тарілку.

— За рахунок закладу.

— Снєжо.

— Мовчи. Це святковий круасан.

— Він учорашній, — констатую, бо чудово знаю, що свіжі ще печуться, а на ці знижка. До того ж, як працівникам, вона нам і під час змін дозволяє їсти за рахунок закладу.

— Він досвідчений, — відказує з усмішкою в очах.

— Звучить як характеристика чоловіка після тридцяти.

Дівчина завмирає на секунду, а потім сміється. З технічного приміщення визирає Тарас.

— Що сталося? — питає він.

— Соломія вступила на бюджет, — оголошує Сніжана.

Тарас одразу підходить, зазирає до мого телефону, щоб впевнитись у почутому.

— Ого. Серйозно?

— Ні, я просто так отримала святковий круасан, — вказую на тарілку.

— Ну… — із сумнівом дивиться на мене. — Ми з тобою їх щодня просто так отримуємо. А по твоєму обличчю не видно, що ти задоволена.

— Тарасе, — кидаю на нього застережливий погляд, — твоя підтримка безцінна.

Він усміхається, підіймаючи руки на знак капітуляції:

— Вітаю, Соломко. Чесно. Це круто.

— Дякую, — вичавлюю із себе посмішку.

Сідаю за столик біля вікна. Той самий, за яким кілька днів тому постійно оновлювала сайт, поки незнайомий темноволосий хлопець дивився на мене так, ніби я була одна в закладі.

Згадую його й одразу злюся на себе.

От тільки цього мені не вистачало: думати про якогось клієнта з американо без цукру (і нащо я то запам’ятала?), коли в мене бюджет, документи й підтвердження місця.

Сніжана ставить переді мною каву.

— Безкоштовна.

— Сьогодні день небаченої щедрості? — іронізую.

— Сьогодні день, коли ти маєш порадіти за себе.

— Я радію.

— Щось я не дуже тобі вірю. Міміку теж спробуй налаштувати.

Я показую зуби, намагаючись максимально усміхнутися.

— Так?

— Не лякай клієнтів.

Сніжана сідає навпроти мене, хоча в неї явно є справи. У неї завжди є справи: поставки, каса, меню, сторінка кав’ярні, якісь таблиці, які вона називає «моїми милими кошмариками».

— Послухай, — каже вона серйозно. — Тебе рекомендовано. Ти пройшла. Ти це зробила.

— Я знаю.

— А таке враження, що ні.

Я відламую шматочок круасана. Кришу його пальцями, замість того щоб їсти.

— Розумієш, — кажу, не відриваючи погляду від їжі, — коли я просто чекала, могла дозволити собі нервувати й казати, що від мене вже нічого не залежить. А зараз, — роблю глибокий вдих, опановуючи себе, і підіймаю погляд на дівчину, — а зараз залежить. Тепер треба не впасти обличчям у багно. Треба втриматися на бюджеті. Не облажатися на першій же сесії. Не…

— Стоп, — Сніжана підіймає руку, обриваючи мене. — Як ти встигла з рекомендації дійти до сесії?

— Я швидка, — усміхаюся.

— Я бачу. Може, одразу до пенсії все розплануєш?

— Не провокуй. У мене багата фантазія.

Її очі лагідно всміхаються, проте інтонація лишається серйозною.

— Солю, ти маєш право радіти і в процесі. Розумієш?

Кривлюся.

— Я намагалася, справді.

— Спробуй ще. Звикни до ситуації. Дозволь собі більше свободи, дай собі простір для радості.

— Я подумаю над цим, — запевняю її. — Обіцяю.

— Добре, — киває, підсуваючи до мене каву. — Тоді почни з чогось простого, наприклад, отримай задоволення від неймовірного сніданку.

***

Мама телефонує мені ближче до обіду. Я відповідаю, притискаючи телефон плечем до вуха, бо якраз витираю столик після двох дівчат, які замовили одну каву на двох і три години обговорювали хлопця на ім’я Артем. Після їхньої розмови я знаю про Артема більше, ніж хотіла б знати про будь-яку живу людину на цьому світі.

— Ти поїла? — питає мама.

— Так.

Це майже правда. Круасан був. Кава була. Це теж їжа.

— Нормально поїла?

— Ма-а-ам, — тягну.

— Добре, мовчу. Я просто хвилююся.

— Знаю.

— Я після роботи можу зайти в магазин. Куплю щось до чаю. Треба ж відсвяткувати.

— Не треба витрачатися.

Між нами западає тиша. Я закушую губу.

Не так. Треба було сказати: «Добре, мам, купи щось смачненьке». Треба було дати їй порадіти. Але слова вилетіли швидше, ніж я встигла їх відфільтрувати.

— Солю, — м’яко каже мама. — Один торт нас не розорить.

— Я не про це.

Мама видихає.

— Доню, сьогодні хороший день.

Я притуляюся стегном до столика й дивлюся на вулицю крізь скло. Там сонце б’є по асфальту, люди кудись ідуть, машини їдуть, хтось сміється біля переходу. Світ не зупинився через те, що мене рекомендовано на бюджет. І це чомусь заспокоює.

— Купи щось маленьке, — кажу нарешті.

— Маленьке, — погоджується мама надто швидко.

— Мам.

— Що?

— Маленьке — це не торт на пів столу.