Розділ 2.1 Соломія

Соломія

Я прокидаюся раніше за будильник. І, якщо відверто, це вже поганий знак, бо нормальні люди прокидаються від незнайомого звуку, від сонця, яке світить просто в очі, від кота, який вирішив пройтися по обличчю, або від сусідського ремонту, бо комусь о сьомій ранку дуже кортить пробити нову дірку в стіні.

А я прокидаюся від думки: чи з’явилися на сайті ті кляті списки?

Учора цілий день не заходила на сторінку, намагаючись відволіктися, але це не дуже допомогло. Бо думками я постійно була в електронному кабінеті.

Лежу кілька секунд нерухомо, втупившись у стелю. Моя кімната у напівтемряві, за вікном тихо, а мама, здається, ще спить.

— Це жах, — бурчу, потираючи обличчя долонями.

У мене сьогодні може змінитися життя. Або ні…

Повертаю голову й поглядом знаходжу телефон. Він лежить на тумбочці. Я дивлюся на нього, не знаючи, що робити. Мені страшенно кортить дізнатися, чи щось змінилося, але водночас наслідки цієї цікавості мене лякають…

— Ну давай, — шепочу сама до себе. — Це просто сайт. Я що, маленька, щоб боятися результатів? — пирхаю, сідаючи. — Звичайно ні.

Брешу. Я налякана. Дуже.

Корпус смартфона віддає холодом у руці. Палець ковзає по екрану, я відкриваю сторінку, яка за останній тиждень бачила мене частіше, ніж рідна мати.

Кабінет завантажується неймовірно довго.

Ну звісно ж. Якщо вже катувати людину, то по повній.

Підтягую коліна до грудей і кусаю губу. Сторінка нарешті відкривається. Заяви. Статуси. Пріоритети. Бали.

Спершу нічого не розумію. Очі чіпляються за все одразу: назви університетів, спеціальності, рядки, дати. Мозок ніби бачить букви, але відмовляється складати їх у нормальні слова.

Потім я знаходжу потрібний рядок і завмираю.

«Рекомендовано до зарахування».

Я перечитую ще раз. Потім ще. Потім ще декілька разів… Потім нахиляюся ближче до екрана, бо раптом мій зір вирішив стати оптимістично налаштованим саме зараз. Але мені нічого не здалося.

Рекомендовано на бюджет.

Я дивлюся на своє прізвище та чекаю, коли мене накриє радістю. Напевно, я мала б запищати, засміятися або побігти до мами й сказати щось щасливе. Щось таке, що кажуть люди, коли їм нарешті вдається досягти бажаного. Проте я нічого з цього не відчуваю, а просто сиджу й дивлюся на екран.

Ковальчук Соломія Андріївна.

Бюджет.

На кілька секунд мені стає легше. Ніби хтось знімає з моїх плечей важкий рюкзак, який я тягала так довго, що вже майже звикла до його ваги… Проте потім рюкзак вішають назад. Тільки інший. Новіший. Важчий.

Бо разом із полегшенням приходить усвідомлення, від якого радість стискається десь під ребрами: тепер я не можу дозволити собі втратити бюджетне місце…

— Солю?

Я смикаюся так, що телефон ледь не летить на підлогу. Мама стоїть у дверях моєї кімнати. У халаті, з розтріпаним волоссям і сонним обличчям.

— Щось сталося? — питає тихо. — Ти так рано прокинулася…

Я відкриваю рот. І раптом розумію, що не можу нормально все пояснити.

Це якийсь недолугий жарт… Я ж чекала цього. Я стільки разів уявляла, як скажу мамі. Як вона зрадіє. Як ми обіймемося… А тепер сиджу з телефоном у руці й тупо кліпаю.

— Доню, — мама робить крок до мене. — Ти мене лякаєш.

— Я пройшла, — вичавлюю з себе слова.

Вона завмирає.

— Ти про що?

— На бюджет, мам. Я пройшла на бюджет, — повторюю, по-справжньому усвідомлюючи це тільки зараз.

Наступної секунди мама сідає біля мене й міцно обіймає. Я втикаюся носом їй у плече й нарешті дозволяю собі нормально видихнути.

Від неї пахне кремом для обличчя, яким вона завжди маститься перед сном, і чимось спокійним, врівноваженим, домашнім… Тим особливим теплом, від якого одразу хочеться заплющити очі, як у дитинстві. Запахом, який є тільки в неї.

— Господи, Солю, — шепоче вона. — Доню.

От тепер у мене починає щипати очі. Я швидко кліпаю, бо плакати зранку — це ненормально. По-перше, обличчя потім буде як вареник. По-друге, я не люблю, коли мене розвозить. Навіть від чогось хорошого.

— Я так тобою пишаюся, — шепоче мама.

Її слова б’ють сильніше за всі списки, статуси й бали. Я киваю, хоча вона цього не бачить.

— Я ще нічого не зробила, — бурмочу.

Мама відсторонюється й дивиться на мене майже сердито.

— Ти вступила на бюджет.

— Це ще не диплом, — заперечую.

— Соломіє.

О, повне ім’я. Значить, буде виховна частина.

— Що?

— Можна хоча б п’ять хвилин порадіти? Ти молодець, — безапеляційно стверджує вона.

Я пирхаю.

— Не роби так, — каже, посміхаючись.

— Як?

— Не займайся самознищенням. Ти зробила багато, щоб це сталося. Порадій за себе. Пишайся собою. Бо хто, як не ти сама, знає, скільки всього ти вклала, щоб це сталося?

Мама знає мене занадто добре… і це іноді лякає.

— Добре. Можливо, ти права.

— Треба буде підтвердити місце, так? — питає, переводячи погляд на телефон у моїх руках.

— Так. Там до одинадцятого числа. Я сьогодні все перечитаю. Можливо, завтра або післязавтра поїду в універ.

— Поїхати з тобою?

Я швидко хитаю головою:

— Не треба. Я ж не в молодших класах.

— Добре, — відказує. — Я розумію, що ти в мене вже доросла, але, щоб ти знала, для мене ти лишаєшся дитиною. І я все одно хочу тримати тебе за руку, бо світ дурний і небезпечний, — її лагідна посмішка заспокоює.

— Мамо, я справлюся.

Вона мовчить кілька секунд, а потім киває.

— Я знаю, — каже, ще раз обіймаючи мене. — Піду Галі подзвоню.

— Ну звичайно, — невдоволено видихаю, дивлячись, як мама виходить із кімнати. — Куди ж без тітоньки.

— Ти занадто сувора до неї.

— Як і вона до мене, — бурчу собі під ніс, щоб мама не чула.

Нехай хоч одна людина буде щаслива сьогодні вранці. Не хочу псувати їй настрій.