Розділ 1.2 Соломія

Соломія

— Ти запізнився на пів години, — зауважує Сніжана. — Наступного разу попереджай. Знаєш, що таке телефон і як ним користуватися?

— Знаю, — знизує плечима Тарас, усміхаючись.

— А то якось прийдеш, а тебе вже звільнено, — кепкує вона, передаючи хлопцю рушник.

— Ти не вчиниш так зі мною, — запевняє він. — Я ж твоя права рука.

— Щось я в цьому вже сумніваюся…

— Це ти її довела, — каже мій змінник, переводячи погляд на мене. — Зізнавайся.

— Що? — здивовано всміхаюся. — Це ти запізнився, — тикаю вказівним пальцем йому в груди. — А я була її моральною підтримкою у твою відсутність.

Тарас непоганий хлопець. Взагалі-то ми гарний тандем у роботі, тож нема на що скаржитися. Він усього на три роки старший за мене. Навчається в універі поблизу, і, якщо мені пощастить, я теж туди потраплю…

— Це хто тут ще був підтримкою? — сміється Снєжа, стаючи між нами. — Все, друзі, — стишує вона голос. — Тайм-аут, бо я збожеволію з такою підтримкою.

Чую, як хтось відчиняє двері, й бачу постійну клієнтку. Тарас одразу йде за стійку, додаючи:

— Все, дівчата, робота кличе, — усміхається. — Повинен же тут хоч хтось працювати. Візьму на себе цю ношу.

— Ну-ну, — відказую. — Дивись, не зламайся під вагою власного подвигу.

— Заздри мовчки, — відвертається він, починаючи обслуговувати клієнтку.

— До речі, — звертаюся до Снєжі, яка щось зосереджено шукає в телефоні, — може, ти мені все ж таки даси більше змін?

Вона відриває погляд від екрана й обережно торкається моєї спини долонею.

— Солю, — лагідно промовляє. — Пішли до кабінету. Мені потрібно з тобою поговорити.

Киваю, піддаючись її турботливим інтонаціям.

Сідаю навпроти неї за стіл, відчуваючи, що розмова може мені не сподобатися.

— Щодо змін, — глибоко вдихає вона. — З вересня я поверну тебе на вісімнадцять годин. Хочу, щоб ти про це знала.

— Чому? — хапаю повітря ротом. — У мене ж зараз тридцять шість на тиждень, і я навпаки прошу тебе дати мені ще. Я щось не так зроби…

— Це ніяк не пов’язано з твоєю роботою, — перериває вона, заспокійливо торкаючись моєї руки. — Пів року тому ти прийшла до мене ще школяркою і починала саме з вісімнадцяти годин на тиждень…

Пам’ятаю, як вона тоді пояснювала, що закон не дозволяє взяти мене на більшу кількість годин, бо я навчаюся й мені ще немає вісімнадцяти.

— Але я вже студентка, — заперечую.

— З юридичного боку це виглядає трохи інакше й досить розмито. Юрист порадив мені на період навчального року знову перевести тебе на вісімнадцять годин, доки ти не станеш повнолітньою.

— Але ж… Я можу працювати тридцять шість годин. Я хочу…

— Знаю, проте подумай про це з іншого боку, — вона обходить стіл і сідає поруч. — У тебе починається новий етап, до якого потрібно звикнути, і я не хочу, щоб ти себе заганяла, — бере мої долоні у свої. — Це всього місяць. У жовтні тобі виповниться вісімнадцять, і якщо ти схочеш, а головне відчуватимеш, що сил та енергії вистачить на більше й буде можливість поєднувати роботу з навчанням, не шкодячи собі, ми поговоримо про більшу кількість годин, — вона м’яко усміхається, не відпускаючи мого погляду. — Обіцяю.

Можливо, вона має рацію…

— Добре, — киваю.

Розумію, що потрібно прийняти це. Мені не хочеться її підставляти…

Ми говоримо ще з пів години, і вона запевняє мене, що підлаштує майбутні зміни під графік в універі.

Мій телефон вібрує в кишені, перериваючи нашу розмову. Дивлюся на повідомлення від мами: «Доню, їду додому. Потрібно щось купити? Ти ще на зміні?» 

Коротко відписую, що вдома наче все є, а я буду десь за пів годинки. Прощаюся зі Сніжаною. Вона обіймає мене, шепочучи:

— Все буде добре.

І чомусь я їй вірю…

Вона дуже добра. Іноді я думаю, як вона дає раду бізнесу та власним проблемам, адже на вигляд здається занадто тендітною, а за характером — занадто людяною. Проте, з іншого боку, іноді я ловлю себе на думці, що не знаю її аж настільки добре, щоб щось стверджувати.

Але саме зараз я вирішую задовільнити свою цікавість, і я випалюю перше, що спадає мені на думку:

— Чому ти така добра? — тихо питаю. — Як узагалі тобі вдається жити з таким характером?

— Солю, — вона відсторонюється, зазираючи мені в очі. — Я так ставлюся не до всіх. Я дивлюся на вчинки та поведінку інших і роблю висновок, варто мені підпускати до себе людину чи ні, — вона усміхається, але в очах проскакує сум. — І не ідеалізуй мене. Я не завжди м’яка та пухнаста, а німб над головою в мене не сяє 24/7. Повір, іноді там виростають роги диявола, і тоді мене мало хто може спинити. Тобі поталанило, бо ти не бачила мене з поганого боку, але не всім так щастить.

— Ого, — видихаю. — Тобто найкраще мене чекає попереду?

— Ні, — м’яка усмішка осяює її обличчя. — Мені здається, тебе омине моя темна сторона. А зараз іди додому та нарешті відпочинь.

— Добре, — погоджуюся, підходячи до дверей. — Гарного тобі дня.

Дорогою додому, постійно стримую власні руки та неймовірне бажання пальців знову почати оновлювати сторінку.