Розділ 1.1. Соломія

Можна бути останнім у всьому, проте вистачить одного люблячого серця, у якому ти будеш на першому місці попри все.

Розділ 1. Соломія

— Соломко, залиш той сайт у спокої, — чую стурбований голос Сніжани. — Благаю тебе.

Підіймаю на неї погляд, спостерігаючи, як вона нависає наді мною. Ну от як така двадцятип’ятирічна гарна дівчина, за сумісництвом власниця цієї чудової кав’ярні, може бути такою несправедливою до мене?

— Я його не чіпаю, — кажу, відкладаючи телефон на стіл біля кави.

Вона ж знає, як для мене важливо вступити до цього універу. Останні кілька місяців були суцільним убивством моїх нервових клітин! Іспити… цей незрозумілий електронний кабінет із постійними лагами… подання заяв до ЗВО (закладів вищої освіти)... а зараз — найгірше, що може бути: очікування результатів.

— Ти оновила сторінку разів сім за останню хвилину, — відказує, повертаючись до барної стійки.

— Це я просто підтримую контакт, — вигукую їй услід.

Окидаю поглядом невелику кількість клієнтів, розуміючи, що їм начхати на нашу розмову. Лише кілька дівчат здивовано дивляться на нас, бо ще пів години тому я їх обслуговувала.

— З ким? Із сайтом?

— З майбутнім, — бурчу собі під ніс.

— І як? — питає, лагідно дивлячись на мене.

— Поки що воно мене ігнорує, — сумно кажу, знову беручи смартфон до рук, доки Снєжа починає обслуговувати нового відвідувача.

Краєм ока бачу, як дівчина приймає замовлення у хлопця, який щойно зайшов, але щось у ній змінюється. Вона наче дивується, проте вже за кілька секунд повертає собі невимушений вигляд.

— Може, підеш додому? — звертається до мене, роблячи каву для відвідувача. — Твоя зміна вже двадцять хвилин як закінчилася.

— Я тебе аж так дістала? — усміхаюся.

— Ні, — звужує очі, прискіпливо вдивляючись у мене. — Але я не хочу дивитися, як ти тут страждаєш. Зрозуміла? Солю, — лагідно каже, видихаючи. — Вступ до вишу — це просто черговий етап у твоєму житті. Намагайся ставитися до цього легше. Не накручуй себе так сильно.

Знову дивлюся на екран, а там усе те саме… Мої заявки, статуси, бали, пріоритети. Нічого нового… нічого такого, від чого я могла б або з полегшенням видихнути, або посивіти.

— Ага. Просто етап, — киваю я. — Маленький такий. Розміром із моє майбутнє.

Чіпляюся поглядом за того хлопця, якого обслуговує Снєжа. Він стоїть біля каси — високий, темноволосий, у просторій футболці, яка чомусь виглядає дорожче за половину мого гардероба. Він тримає банківську картку між пальцями й дивиться з усмішкою не на термінал, а на мене.

— Побачив щось смішне? — питаю.

Хлопець на мить завмирає, ніби не одразу розуміє, що це я до нього.

— Можливо, — відказує, повертаючись до мене всім корпусом.

Відкладаю телефон екраном донизу.

— І що саме?

— Гадаєш, тобі потрібно це знати? — усміхається ще дужче.

— Уже не впевнена, — схрещую руки на грудях і відвертаюся до вікна.

Чому мене так чіпляє поведінка незнайомця? Можливо, це просто через нерви, які й так на межі виживання… Ніхто не розуміє, що навчання в престижному універі допоможе мені, відкриє більше можливостей у житті. А він…

Голосно видихаю, заспокоюючись.

А він наче насміхається з моїх цілей, бажань, думок… Хоча я розумію, що він не телепат…

Господи… Я збожеволію й покусаю інших, доки дочекаюся цих клятих результатів.

Чую, як Сніжана біля кавомашини тихо видихає:

— Американо без цукру.

— Дякую, — відповідає він.

Обертаюся, знову зустрічаючись із хлопцем поглядом.

Він бере каву, але не йде одразу. Дивиться на мене вже уважніше, без тієї усмішки.

— Я не сміявся з тебе, — спокійно каже.

— А виглядало схоже, — бурчу.

— Це в мене просто з мімікою проблеми, — усміхається. — Мене часто не так розуміють. Тож не сприймай на свій рахунок.

— Можливо, так і є, — огризаюся. — При нагоді зазирни до лікаря. Гадаю, він тобі допоможе.

— Справедливо. Але мене й так усе влаштовує.

Я на секунду підвисаю, бо чекала, що він огризнеться у відповідь. А він каже це так спокійно, що дезорієнтує мене.

Він розвертається та йде до дверей… За мить я бачу, як він тисне руку якомусь хлопцеві на вулиці.

— Ну чого ти на ньому зірвалася? — питає Снєжа, швидко приводячи до ладу робоче місце. — Він просто подивився на тебе.

— Він усміхався мені, — шиплю крізь зуби, щоб нас не почули інші.

— І? — дівчина підіймає брову, дивуючись моїй відповіді. — Можливо, ти йому сподобалася, або просто в людини був гарний настрій. Такі варіанти ти не розглядала?

— Ні, — підходжу до неї, засовуючи телефон у кишеню шортів. Не хочу, щоб вона вважала мене божевільною через вступ. — Він бачив мій стан.

— Він бачив тебе вперше в житті, — емоційно відказує, закидаючи рушник собі на плече.

— Сподіваюся, востаннє, — бурчу. — Бо в мене більше немає жодного бажання будь-коли з ним перетинатися.

— Я все зрозуміла, — каже дівчина, виходячи з-за стійки. — Він просто трапився тобі не в той час і не в той день.

— Можливо, — знизую плечима.

— Про що розмова? — здригаюся, почувши за спиною чоловічий голос.

Любі читачі! Вітаю вас у новій історії.

Мені хочеться написати щось тепле, легке та трохи ромкомне. Зізнаюся, для мене це новий досвід, адже я вперше пишу подібний молодіжний формат, де головні герої настільки юні, емоційні й тільки починають розбиратися в собі, своїх мріях і почуттях.

Буду дуже вдячна за ваші коментарі, враження та вподобайки. Мені справді важливо знати, чи відгукується вам ця історія.

Дякую, що пірнаєте в неї разом зі мною❤❤❤