Розділ 8 - Після півночі

Сніг тихо падав на площу, коли Софія й Макс рушили між людьми. Світло ліхтарів відбивалося в мокрій бруківці, мерехтливі гірлянди грали на обличчях перехожих, і повітря пахло хвоєю та мандаринами.

— Дивно, — сказала Софія, глибоко вдихаючи холодне повітря. — Після того всього, що сталося… все виглядає звично. І одночасно інакше.

Макс посміхнувся.

— Це місто завжди таке, — відповів він. — Просто ми його раніше не помічали.

Вони йшли поруч, не говорили багато, бо слова здавалися зайвими. Трамвай, що привів їх сюди, зник так само раптово, як і з’явився, залишивши лише тепло від спільного вибору.

— Тобі страшно? — запитав Макс.

Софія замислилася.

— Боюся завжди, — зізналася вона. — Але тепер це не страшно. Бо я знаю, що не одна.

Він взяв її за руку міцніше.

— Я теж не один.

Між ними не було паузи, коли слова повинні заповнити тишу. Була лише тиша, що об’єднувала. І щось ще — відчуття дива.

Десь поруч пролунав салют. Різнокольорові спалахи розсіяли темряву, і на мить Софія повірила, що весь світ — це велика сцена, де щастя можна створити власними руками.

— А тепер, — тихо сказала вона, — можна почати новий рік.

Макс кивнув.

Вони зупинилися біля великої ялинки, і на мить здавалося, що весь світ затих, слухаючи їхнє рішення: залишитися, не ховатися, не відкладати життя на потім.

— Здається, це і є диво, — усміхнулася Софія.

— Так, — погодився Макс. — Не магія, не трамвай, не збіг обставин. Ми самі його створили.

Софія міцніше притиснулася до нього, і вони стояли так серед святкового міста, серед сміху та вогнів, відчуваючи, що цей Новий рік — початок чогось справжнього.

Північ минула. Світ навколо ожив, і вони крокували далі разом, не знаючи, що чекає попереду, але знаючи, що тепер вони зустрінуть це разом.

І місто, здається, посміхалося їм у відповідь.