Розділ 7 - Останній вибір

Площа жила власним життям.

Хтось сміявся над надто гучним салютом, хтось цілувався, хтось уже телефонував з традиційним «з Новим роком!». Світ був гучний, яскравий і трохи п’яний від надії.

Софія й Макс стояли трохи осторонь.

Ніби ще не наважувалися повністю повернутися в реальність.

— У мене відчуття, — сказала Софія, — що якщо я зараз кліпну — все зникне.

— Не кліпай, — серйозно відповів Макс. — Я ще не готовий повертатися в нормальність.

Вона усміхнулась — несміливо, але щиро.

— Ти знаєш, — продовжила Софія, — я вперше за довгий час не хочу тікати. І це лякає більше, ніж самотність.

Макс задумливо подивився на ялинку.

— Мене завжди лякало, що якщо я спробую — може не вийти.

— А тепер?

— А тепер лякає, що якщо не спробую — точно не вийде.

Він глянув на неї. Просто. Без жартів. Без захисної усмішки.

— Софіє… ми ж не знайомі. Ми не знаємо, чи підходимо одне одному. У нас навіть немає спільної історії.

— Є, — тихо сказала вона. — У нас є трамвай.

Макс засміявся — тихо, майже з полегшенням.

— Дивний початок для знайомства.

— Зате чесний.

Вона глибоко вдихнула.

— Я не обіцяю, що все буде просто. Я іноді злюся. Інколи зникаю. І ще… я не завжди вмію говорити вчасно.

— А я відкладаю життя на потім і прикриваюся гумором, — кивнув Макс. — Думаю, ми вже квити.

Вони стояли поруч, і між ними не було тієї напруженої паузи, яку треба заповнювати словами. Була інша — тепла. Така, що дозволяє мовчати.

— Ти підеш зараз додому? — запитав він.

Софія подумала. Про двері, які грюкнули. Про слова, що зависли в повітрі.

— Так, — сказала вона. — Але не щоб тікати. А щоб поставити крапку.

Макс кивнув.

— Я піду з тобою. Якщо ти не проти.

— Я буду рада, — відповіла вона.

Він обережно взяв її за руку — не так, як у трамваї, а по-справжньому.

Софія не відсмикнула її.

І в цю мить вона зрозуміла:

останній вибір — це не двері, не рейки і не північ.

Це рішення залишитися.