Розділ 5 - Те, від чого тікають

Трамвай більше не їхав.

Він ковзав — тихо, майже не торкаючись рейок, ніби місто саме пропускало його крізь себе. За вікнами миготіли вулиці, але тепер кожна з них затримувалась довше, наче чекала.

— Це місце питає, — сказала літня жінка. — А ми маємо відповісти.

— Я нічого не хочу відповідати, — різко мовив чоловік з гірляндою. — Я просто хочу, щоб усе стало як раніше.

Водій похитав головою.

— Назад не їздять.

Першою підвелася дівчина з тортом. Руки в неї тремтіли.

— Я… я мала сьогодні сказати правду, — прошепотіла вона. — Але втекла. Як завжди.

Її вікно спалахнуло світлом. З’явилися двері — прості, білі, ніби з під’їзду. Вони відчинилися самі.

— Ти можеш вийти, — сказав водій. — Якщо готова не тікати.

Дівчина глибоко вдихнула, притисла коробку з тортом до грудей — і ступила вперед. Двері зачинилися за нею без звуку.

Вона зникла.

— Вона… — Софія не договорила.

— Вона зробила вибір, — відповіла літня жінка. — Тепер її історія піде далі без нас.

Годинник показував 23:58.

Чоловік з гірляндою різко встав.

— А якщо я не хочу нічого вирішувати?

— Тоді трамвай вирішить за тебе, — спокійно сказав водій.

Він сів назад. Його вікно потьмяніло.

— Це несправедливо, — прошепотіла Софія.

— Життя рідко справедливе, — відповів Макс. — Але воно завжди чесне.

Вона подивилася на своє вікно.

Там знову була квартира. Її квартира. Двері, за якими залишилися слова, які вона не сказала. Людина, яку вона не захотіла почути.

— Я пішла, бо боялася, що якщо залишусь — зламаюсь, — сказала Софія. — А тепер боюся, що вже зламалась.

Макс мовчав. Його вікно показувало сцену без світла. Порожню.

Гітара лежала на підлозі.

— Я весь час відкладаю життя на потім, — сказав він. — Думаю, що ще не час. А часу, виявляється, майже немає.

Годинник клацнув востаннє.

23:59.

— Остання зупинка, — промовив водій. — Для тих, хто готовий залишитись.

— А якщо ми вийдемо разом? — раптом запитала Софія.

Водій уважно подивився на них.

— Разом виходять лише ті, хто не тікає одне від одного.

Макс простягнув їй руку.

— Я не знаю, що буде далі, — сказав він. — Але я знаю, що не хочу знову обирати втечу.

Софія дивилася на його руку кілька секунд.

А потім взяла її.

Трамвай здригнувся.