Розділ 4 - Місто за вікном

Спочатку Софія подумала, що це знову спогади.

Але ні.

За вікном було місто. Справжнє. З ліхтарями, вікнами, снігом на дахах і гірляндами, що мерехтіли, ніби дихали. Воно рухалося разом із трамваєм, змінювалося, переливалося — але не зникало.

— Ми повернулися? — обережно запитала вона.

— Ні, — відповіла літня жінка. — Ми ближче.

Софія не була впевнена, що їй подобається, як це звучить.

Вулиці за склом здавалися знайомими й водночас чужими. Деякі будинки виглядали так, ніби вона проходила повз них сотні разів, але не пам’ятала жодного разу. Інші — ніби зійшли зі старих фотографій або снів.

— Це місто можливостей, — раптом сказав водій. — Воно показує не те, що було. А те, що могло б статися.

— І що з цим робити? — запитав Макс.

— Дивитися уважно.

Трамвай сповільнився.

Софія побачила себе — за вікном, на тротуарі. Іншу себе. Вона сміялася, тримаючи за руку людину, обличчя якої розгледіти було неможливо. Але це була вона. Спокійна. Упевнена. Не та, що тікала в ніч за сім хвилин до Нового року.

— Це неправда, — прошепотіла Софія. — Я такою не стану.

— Станеш, — тихо сказала літня жінка. — Якщо дозволиш собі не тікати.

Софія різко відвернулася й натрапила поглядом на Макса.

Його вікно показувало інше.

Він стояв на сцені маленького клубу з гітарою в руках. Люди аплодували. Він усміхався — без тієї захисної іронії, якою прикривався зараз.

— Ти музикант? — здивувалася Софія.

— Колись, — відповів він. — А потім стало страшно.

Годинник клацнув.

23:57.

— Ми майже приїхали, — промовив водій.

— Куди? — запитала дівчина з тортом, витираючи сльози.

— Туди, де доведеться обирати, — відповів він.

Трамвай знову зупинився.

За вікном з’явилася площа з великою ялинкою. Люди сміялися, фотографувалися, обіймалися. Лунала музика. Було світло й тепло — навіть крізь скло.

— Я хочу туди, — тихо сказала дівчина. — Просто туди.

— Не всі виходи справжні, — відповів водій. — І не всі залишаються.

Софія відчула, як у грудях щось стискається.

— А якщо ми зробимо неправильний вибір?

Макс подивився на неї — вперше без усмішки.

— Тоді він стане єдиним правильним.

Трамвай рушив востаннє.

Софія зрозуміла:

цей розділ життя не можна просто перечекати.

Його можна лише прожити.

І часу майже не залишилось.