Розділ 2 - Трамвай, якого не існує

Всередині трамвая було не так, як очікувала Софія.

Не холодно.

Не темно.

І точно не страшно.

Навпаки — тепло огортало з першого кроку, м’яке, майже домашнє, ніби вона зайшла не в транспорт, а в чиюсь добре знайому кухню. Повітря пахло мандаринами, старим деревом і ще чимось невловимим — спогадами, яких вона не пам’ятала.

— У тебе теж відчуття, що ми зробили щось дуже дивне? — тихо запитала вона, сідаючи біля вікна.

Макс зайняв місце навпроти.

— У мене відчуття, що якби ми не зайшли — було б гірше.

Двері зачинилися з м’яким клацанням. Без дзвінка, без ривка трамвай рушив, наче чекав лише їх.

Софія глянула у вікно.

Зупинка зникла.

Не від’їхала — саме зникла, розчинилася в темряві, ніби її ніколи не існувало.

— Скажи, будь ласка, — повільно мовила вона, — що ти це теж бачиш.

— Бачу, — відповів Макс після паузи. — І так, це той момент, де ми мали б вийти й бігти. Але двері вже не відкриються.

Ніби підтверджуючи його слова, Софія підвелася й натиснула кнопку біля дверей.

Нічого.

— Добре, — видихнула вона. — Чудово. Просто ідеально. Я втекла з дому — і потрапила в… це.

— Містичний транспорт, — уточнив Макс. — У мене був схожий досвід з маршруткою, але там було страшніше.

Вона не втрималась і хмикнула.

Попереду сидів водій.

Сивий, з рівною спиною й у формі, яку Софія бачила хіба що на старих фотографіях. Його кашкет здавався частиною нього самого — невід’ємним, як і руки, що спокійно тримали кермо.

— Перепрошую, — звернулася Софія. — А… куди ми їдемо?

Водій не обернувся.

— Туди, де вам потрібно бути до півночі.

Макс нахилився вперед.

— А якщо ми передумали?

— Пізно передумувати після того, як сіли, — спокійно відповів той. — Квитки, будь ласка.

Софія машинально почала шукати в сумці.

— У мене немає готівки.

— І картки, — додав Макс.

Водій ледь усміхнувся — лише кутиком губ.

— Тут не платять грошима.

— Тоді чим? — напружено запитала Софія.

Трамвай повільно набирав швидкість. За вікнами більше не було міста — лише темрява, крізь яку пробігали відблиски світла, мов спогади, що не хотіли зникати.

— Тим, від чого ви тікаєте, — сказав водій.

Софія стиснула пальці.

— Я нікуди не тікаю.

— Усі так кажуть, — відповів він. — Особливо в новорічну ніч.

На стелі засвітилася лампа. М’яке жовте світло впало на обличчя Макса — і Софія раптом помітила, що його усмішка зникла.

— Ти чув це? — прошепотіла вона.

— Так, — кивнув він. — І мені це не подобається.

Годинник над дверима тихо клацнув.

23:53.

— Слухай, — Макс знизив голос. — Якщо це розіграш, то дуже складний. Якщо ні…

— …то ми в казці, — закінчила Софія. — А я ненавиджу казки.

Вікно поруч із нею почало змінюватися.

Темрява відступила, і за склом з’явилася кімната. Знайома до болю.

Її кімната. Та сама, з якої вона пішла сьогодні.

Софія різко відвернулася.

— Я не хочу це бачити, — сказала вона.

— Тоді не дивись, — тихо відповів Макс. — Але воно все одно тут.

Трамвай їхав далі.

А часу залишалося все менше.