Розділ 1 - Ніч яку не планували

Софія вирішила піти з дому за сім хвилин до Нового року.

Не красиво.

Не драматично.

Без валізи, без прощальних слів і без того внутрішнього монологу, який зазвичай вигадують заднім числом.

Просто взула чоботи, накинула пальто поверх светра й тихо зачинила за собою двері, ніби боялася, що квартира почує її рішення й спробує зупинити.

Під’їзд пах мандаринами й чужими святами. Десь на третьому поверсі сміялися, на п’ятому хтось уже рахував секунди до півночі. Софія спускалася сходами й відчувала, як кожен крок віддаляє її від життя, яке ще годину тому вважалося «нормальним».

— Ти завжди так тікаєш, — кинув їй услід голос із пам’яті.

Вона зупинилася на мить, заплющила очі — і пішла далі.

На вулиці було холодно. Сніг падав великими, ледачими пластівцями, ніби теж не поспішав у новий рік. Ліхтарі світилися м’яко, майже вибачливо, а місто виглядало дивно спокійним — наче зробило вигляд, що нічого важливого не відбувається.

Софія йшла без мети.

Їй не потрібно було кудись.

Їй потрібно було звідси.

Телефон у кишені завібрував. Повідомлення. Вона навіть не дістала його.

Сьогодні вона не хотіла ні пояснювати, ні слухати, ні бути дорослою.

Зупинка з’явилася несподівано — стара, напівстерта, з облупленою табличкою й лавкою, на якій давно ніхто не сидів. Годинник над нею показував 23:46.

— Символічно, — пробурмотіла Софія й сіла.

Вона не знала, який трамвай тут зупиняється. І чи зупиняється взагалі. Але це була єдина точка в місті, де можна було дозволити собі нічого не вирішувати.

Сніг осідав на її волоссі, шарфі, рукавах. Вона не струшувала його — нехай.

Хай хоч щось залишається.

— Зазвичай люди зустрічають Новий рік не так.

Софія здригнулася.

Поруч стояв хлопець. Вона могла б присягнутися, що секунду тому його тут не було. Він виглядав так, ніби теж опинився тут випадково: темна куртка, трохи розпатлане волосся, руки в кишенях. В очах — нецікавість, змішана з легкою іронією.

— А зазвичай люди не коментують чужу самотність, — відповіла вона, не дивлячись на нього.

— Справедливо, — погодився він. — Вибач.

Вони помовчали. Годинник клацнув і показав 23:47.

— Я Макс, — сказав він, ніби тиша вимагала пояснень.

— Софія.

— Ти чекаєш трамвай?

— Я чекаю, щоб щось нарешті приїхало, — знизала плечима вона.

Макс усміхнувся — не широко, але щиро.

— Тоді нам по дорозі.

Рейки тихо задзвеніли.

Із темряви, без світла й попередження, почав виринати трамвай.

Старий. Темно-зелений.

З номером 13.

Софія дивилася на нього й відчувала дивне, незрозуміле тепло — таке, ніби щось у цій ночі нарешті стало на своє місце.

— Він… завжди тут ходить? — прошепотіла вона.

— Ні, — відповів Макс. — Лише коли дуже треба.

Двері відчинилися.

І Софія ще не знала, що це — останній шанс втекти.

Або перший — залишитися.