"Вечірка, якої не було" — Продовження

Коли світло згасло, у залі запанувала гнітюча тиша, порушувана лише важкими вдихами та кроками, що лунали в темряві. Марта стиснула руку Дані, намагаючись заспокоїтися, хоча її серце билося так, ніби от-от вистрибне з грудей.

— Ти певна, що це Джером? — тихо прошепотів Даня, нахилившись до неї. — Бо якщо ні, нас можуть записати у «помилкових детективів року».

— Ні, я не певна, — так само тихо відповіла Марта. — Але хтось має зробити перший крок.

Світло знову спалахнуло, і всі побачили, що Джером більше не сміється. Він стояв у центрі зали, а його руки були скуті сріблястими наручниками. Двоє людей у чорних плащах з'явилися з-за його спини, мов з тіні, і повільно вивели його через величезні подвійні двері.

— Ей, це жарт? — Джером озирнувся на гостей, але ніхто не вимовив ані слова. Тільки коли двері за ним зачинилися, з далеких коридорів долинув глухий звук, схожий на удар, і все стихло.

— Що з ним сталося? — запитала одна з жінок, її голос тремтів.

— Той, кого обрали, залишає гру, — холодно сказав чоловік у плащі. — Але для вас це лише початок.

Наступний рівень

На екрані з'явилося нове повідомлення:
«Другий раунд: знайди вихід. Час — одна година. Той, хто залишиться в особняку, програє.»

Після цього усі двері в залі раптово відчинилися, і чоловік у плащі зник.

— Ну, тепер усе ще цікавіше, — пробурмотів Даня, поклавши руки на стегна. — Нам потрібно знайти вихід, хоча вони й не сказали, що буде з тими, хто «програє».

— Думаю, ми не хочемо цього дізнатися, — відповіла Марта, оглядаючись.

Лана знову підійшла до них, її очі уважно вивчали двері.
— Вам краще триматися зі мною, — сказала вона. — У мене є підозри, що не всі двері ведуть до виходу.

— Підозри чи досвід? — запитав Даня, мружачи очі.

— Я тут довше за вас, — коротко відповіла Лана. — І можу сказати одне: цей будинок має свою логіку. Але вона не завжди... очевидна.

Гра починається

Марта, Даня і Лана вирішили рухатися разом. Вони обрали правий коридор, який був освітлений приглушеним синім світлом. Шаги луною відбивалися від кам'яної підлоги, а стіни здавалися все ближчими.

— Це схоже на якусь комп'ютерну гру, — сказав Даня, нервово сміючись. — Чекаю, коли з-за рогу вилетить монстр і скаже: «Плати за DLC, щоб вижити!»

— Може, ти трохи тихіше? — кинула Лана. — Твої жарти дратують.

— Ну, вибач, що я не спокійний, як ти, — відповів Даня. — Напевно, ти вже звикла до таких смертельних вечірок?

— Це вже мій третій рівень, — коротко сказала Лана.

Марта здригнулася.
— Третій рівень? Тобто ти вже грала?

— Так, і якщо ви хочете вибратися, просто слухайте мене, — відповіла Лана, не дивлячись на них.

Вони дійшли до розвилки. Перед ними були три двері: червоні, чорні та білі. На кожних була табличка:

• «Червоні: Поспішай, але подумай.»
• «Чорні: Обери темряву, якщо не боїшся.»
• «Білі: Тільки для тих, хто готовий жертвувати.»

— Ну круто, — пробурмотів Даня. — У когось є карта проходження?

— Червоні, — сказала Лана, не вагаючись.

— Чому? — запитала Марта.

— Бо темрява — це пастка, а жертвувати зараз — це означає залишити когось із нас позаду, — відповіла Лана.

Марта кивнула, і вони обережно відкрили червоні двері.

Пастка чи вихід?

За дверима їх зустрів величезний зал із годинником, який голосно цокав. У центрі була стіна із загадкою:

«П'ять букв, що відкривають шлях. Слово просте, але в ньому суть гри.»

— О, я ненавиджу загадки, — пробурчав Даня.

— Заспокойся, — Марта кинулася до стіни, вивчаючи напис. — П'ять букв... Що вони можуть означати?

Лана задумливо подивилася на годинник.
— «Життя»?

— Ні, — пробурмотіла Марта. — У цій грі все зав'язано на виживанні й зраді.

Вона подивилася на Лану, потім на Даню. І раптом її осінило.

— «Правда».

Вона натиснула на букви на стіні. На мить усі завмерли, але потім стіна почала рухатися, відкриваючи прохід.

— Ну, це було просто, — зітхнув Даня. — Якщо далі буде ще якась загадка, я просто залишуся тут.

— Якщо залишишся тут, годинник тебе зупинить, — похмуро сказала Лана.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Марта.

— Годинник не просто тікає, — відповіла Лана, кивнувши на стрілки. — Він відраховує час до фіналу. І чим ближче до нього, тим більше людей «програють».