Вечірка, якої не було

На запрошенні, яке Марта тримала в руках, не було ні підпису, ні імені. Просто золотий конверт із чорним шрифтом:
«Забудь усе і приходь. Опівнічна вечірка. Особняк Бельмонт, 21:00. Вхід тільки для обраних.»

— Ну, це точно підозріло, — пробурмотіла вона, показуючи конверт своєму найкращому другові Дані.

— Підозріло? Та це просто шикарно! — заперечив Даня, вириваючи конверт у неї з рук. — Особняк Бельмонт? Це ж той покинутий будинок на околиці міста, де, кажуть, років двадцять тому зникла якась багата сімейка. Ти уявляєш, яка це можливість?

— Можливість чого? Знайти там привидів? — Марта стиснула губи, склавши руки на грудях.

— Або знайти веселу тусовку! — Даня посміхнувся так, ніби вже уявив себе з коктейлем у руках. — Ти тільки подивись! Золоте запрошення, вечірка для «обраних»... Це шанс хоч на один вечір вирватися з нашого сірого містечка!

— Ти ще скажи, що там подають шампанське з ароматом небезпеки, — пирхнула Марта, забираючи конверт назад.

— Точно, — кивнув Даня. — І замість музики там, мабуть, саундтрек до хорору. Ну то що, ти зі мною?

Марта подивилася на годинник. 20:15. Якщо йти зараз, вони встигнуть. І хоча її інтуїція кричала «Це жахлива ідея!», щось у запрошенні притягувало її, як магніт.

— Ладно, але якщо це розіграш, я залишу тебе там одного, — сказала вона суворо.

— Домовилися, — Даня підморгнув. — Але тоді я перший обернуся на привида, щоб налякати тебе.

Коли вони приїхали до особняка, будинок здавався ще більшим, ніж у легендах. Величезні арки, зарослий плющем фасад і подвійні двері, обтягнуті шкірою, виглядали так, ніби тут давно не ступала нога людини. Проте всередині звучала музика, і світло пробивалося крізь вікна.

— Ну, це точно не пуста халупа, — пробурмотіла Марта, вдивляючись у вогні.

— Говорив же, це буде щось грандіозне, — Даня поплескав її по плечу і потягнув до дверей.

Величезний коридор зустрів їх золотим світлом канделябрів. Навколо ходили гості у розкішних масках, мов зі старовинного балу. Жінки в довгих вечірніх сукнях, чоловіки в костюмах із камзолами. Кожен виглядав так, ніби він з минулого століття.

— Що за… маскарад? — прошепотіла Марта, притримуючи Даню за руку.

— Це навіть краще, ніж я думав! — Даня крутився, розглядаючи інтер’єр.

— І що тепер? Просто приєднатися? — Марта нервово озирнулася.

— Звісно, — він схопив із таці у якогось офіціанта два келихи шампанського і простягнув один Марті. — Ти тут для пригод, чи ні?

Марта взяла келих, але пити не стала. Щось у цьому місці здавалося… неправильним. Люди говорили тихо, ніби боялися, що їх підслухають. Кожен погляд за маскою був пильним, майже тривожним.

— Даню, ти це помітив? — Марта потягнула його за рукав.

— Що? — він обернувся до неї, але його увага переключилася на високу постать у чорному плащі. — А, ти про цього лорда Даркнеса? Він шикарний.

— Ні, я про… — вона зупинилася, бо раптом зрозуміла, що в руках у чоловіка в чорному плащі щось блиснуло. Немов ножі.

— Даню, це не просто вечірка, — прошепотіла вона, притискаючись до його плеча.

— Ну, а ти що думала? Тут же «для обраних», — він засміявся, але в цей момент світло в залі різко згасло.

У натовпі пролунали вигуки. Хтось впустив келих, і звук розбитого скла здався моторошно гучним. Коли світло знову ввімкнули, чоловік у чорному плащі стояв уже перед ними.

— Ви, новенькі, — промовив він хриплим голосом. — Вам сюди не можна.

— О, круто, ми прийшли не в той клуб? — Даня спробував жартувати, але голос тремтів.

Чоловік нахилив голову, ніби вивчаючи їх.
— Ви взяли те, що вам не належить, — сказав він.

— Що?! Ми навіть пальцем нічого не чіпали! — випалила Марта, але її голос звучав слабко.

— Віддайте запрошення, і, можливо, вам дозволять піти, — чоловік зробив крок ближче.

Марта швидко дістала запрошення з кишені і простягнула його. Чоловік вихопив його, подивився, а потім… розірвав на шматки.

— Що це означає? — тихо запитала Марта.

— Це означає, що тепер ви — частина гри, — сказав він і відійшов у натовп, залишаючи їх у шоці.

— Гри? Якої гри? — Даня озирнувся на людей у масках. Тепер вони дивилися на них із сумішшю жалю і цікавості.

— Ми маємо йти, — прошепотіла Марта, схопивши Даню за руку.

— А може, ми вже нікуди не підемо, — тихо відповів Даня, показуючи на двері. Двері були замкнені.