Епілог. Вернісаж

– Боги, я не думала, що буде так велелюдно… Та сюди ж пів міста прийшло!

– Я бачила, що тут є і представники чернігівської Спілки художників, і гості з Києва.

– От же ж… І що з ними усіма робити?.. Іванко, проконтролюй телебачення.

– Усі?

– Так! – жінка повернулася до іншої дівчини. – Лесю – на тобі журналісти і радіо.

– Добре, але з Кошмалом і фотографами спілкуйтеся самі – я не вмію.

Жінка усміхнулася.

– Звичайно. Лідо? – гукнула вона миловидну високу дівчину, котра закінчувала робити канапки. – З фуршетом все гаразд?

– Так, – вона зміряла завідувачку і свою давню подругу суворим поглядом. – Та не сіпайся ти так, Катю, проводила виставки вже тисячу разів. Усе буде чудово. Як завжди.

Пані Катерина зітхнула і кивнула – вона завжди була вдячна подрузі за її підтримку, адже яка би буря не вирувала навколо – та завжди залишалася спокійною і при холодному розумі.

– Ну і де ті двоє чортяк? – раптом згадала вона про найголовніше.

– Якщо ви про художника, то он він іде з другом, вже підходять, – відповіла Іванка, виглядаючи у вікно.

– Добре. Лесю, Іванко! Художника – до журналістів. Після інтерв’ю будемо розпочинати.

Всупереч очікуванням та страхам пані Катерини, відкриття пройшло ідеально. Денис, вбраний у класичну сорочку, брюки та жилетку, з вишуканим кишеньковим золотим годинником на ланцюжку, що кріпився до жилетки, із зачесаним та укладеним назад волоссям був квінтесенцією чемності, скромності, чарівності та істинного таланту. Виставка справила дійсно незабутнє враження на гостей бібліотеки, а сам Ден та його картини отримали багато схвальних відгуків та слів підтримки. Пані Катерина була задоволена зробленою роботою і нарешті, коли розпочалася неофіційна частина відкриття, видихнула з полегкістю та дозволила собі випити келих шампанського.

Ед же зі своєю пірсою, татуюванням на шиї у вигляді розправлених крил та білявим волоссям з небесно-блакитними – під колір очей – кінчиками, у порваних джинсах, світлій футболці, що облягала торс і картатою сорочкою, зав’язаною на талії, був у першому ряду, поруч із гостями виставки та однією своєю присутністю і незворушним виглядом заспокоював друга. Він також тішився, але дещо з іншого приводу: слідом за проколотим вухом він таки вмовив Дена додати трохи кольору до його природно темного, майже чорного волосся і на відкриття виставки його друг прийшов із темно-синіми пофарбованими кінчиками. «Так і до татуювання недалеко», – задоволено думав Ед.

Коли розпочався фуршет, Дениса обступили з усіх боків аби поділитися враженнями, позловтішатися, розпитати про ідеї до картин, вставити шпильки стосовно одноманітності, дізнатися про його освіту та використану ним техніку, виказати підтримку у розпочатій ним творчій кар’єрі, відкрити свою душу та продемонструвати ті найпотаємніші її струни, котрі митець зачепив своїми творами… Одно слово, його творчість викликала неабиякий резонанс і це все дійство нагадувало йому якийсь фантастичний сон. Йому, звичайно, було приємно, але до такої надмірної уваги він не звик і почувався трохи некомфортно. Хоча, знайомі обличчя – як то Ед, дядько, однокурсники з універу чи бариста з кав’ярні – його дещо заспокоювали та повертали в реальність.

Насилу вирвавшись із натовпу не без допомоги пані Катерини, котра вчасно помітила Денові «страждання» та зголосилася підмінити його у спілкуванні із культурною елітою міста, він підійшов до друга та смикнув його за сережку із Симарглом, відтягуючи того від столу з канапками та алкоголем. Слова похвали, заздрощів, щирого захоплення, звичайно, були солодкими і додавали впевненості у власних силах, але особисто Дену насправді була важлива лише одна реакція. Він підвів Еда до мольберту і тихцем спитав:

– Ну і як тобі?

Ту картину, що символізувала його власний перехід від печалі до надії, він намалював потай, поки Ед спав, і не показував йому полотно аж до відкриття. На ній був зображений Ден за мольбертом у своїй невеличкій студії, огорнутий пітьмою, а над його головою проступали відблиски від торшеру, схожі на маленькі ріжки, та Ед, що пив каву, сидячи на столі, осяяний ореолом сліпучого світла, ніби німбом, над його вибіленим волоссям.

– Вибач, що я так довго тягнув. Але зараз моє минуле дійсно залишилося позаду і я відчуваю лише свободу. Звісно, забути те все буде важко, та й не потрібно насправді. Бо я хочу пам’ятати. Але, разом з тим, я хочу жити своїм життям, і приймати рішення, спираючись на власні емоції та бажання, – він поглянув Еду в очі. – Ти ж залишишся зі мною?

Хлопець шельмувато посміхнувся та відповів.

– Навіки.