Епізод 18. Цьому має настати кінець

Тієї ночі, коли я побачив у вікно Мері, ми спали по черзі. Про всяк випадок. Звісно, зранку ми ходили пом’яті та насторожені, але швидко забули про інцидент, коли зайнялися звичними справами. До того ж, у нас мав бути ще один – останній – сеанс терапії з Ланою. Але, як вона сказала, то скоріше має бути не сеанс, а щось на кшталт підбиття підсумків та прощання. Про Мері ми вирішили нічого їй не розповідати.

На самому сеансі Лана за кухликом кави із сусідньої – нашої улюбленої – кав’ярні розповіла про наш прогрес, труднощі, з якими вона зіштовхнулася при розмовах з нами, та похвалила нас за роботу над собою. Вона додала, що час від часу нам таки варто навідуватися до психотерапевта, аби перевіряти свій стан, але робити це варто систематично – раз на рік, наприклад, – а не тоді, коли смажений півень клюне.

Наприкінці, коли ми вже з речами стояли біля вхідних дверей, вона зробила нам подарунок – в маленькій коробочці, у яких зазвичай продаються обручки, знаходилися два майстерно прикрашені товсті кільця із застібками.

– Сережки? – здивовано перепитав я.

– Так, – лукаво посміхнулася вона. – По одній кожному. На пам’ять про мене та про ті надзусилля, які ви зробили, аби відкинути геть минулі страхи та переживання. Ну і аби завжди пам’ятали, звідки ви родом. Бо насправді, рідна земля – її культура й мова, вірування та магія – надає сили впоратися з будь-чим, що би вас не спіткало на життєвому шляху.

Сережки були зроблені із затемненого срібла, і навколо кожної обвивався майстерно вигравірований Симаргл, що хапав себе за хвіст.

– Ти гля, два в одному, – сказав Ед, також роздивляючись прикрасу.

– Слухайте, Лано, – все ж наважився я, – якщо ми вже прощаємося, то відкрийте, зрештою, свою таємницю: ви ж відьма, чи не так?

Ед здивовано закліпав, переводячи погляд з мене на психотерапевтку, в той час як ми з нею незмигно дивилися одне одному в очі. Вона, м’яко посміхнувшись кутиком губ, перевела погляд на кухлик у своїй руці.

– Ну, варіння кави також скидається на відьомство, чи не так? – Вона знову подивилася мені в очі та примружилася. – Та й кожен, хто має навички зазирати до чужої душі, теж трохи чародій.

Відчувши напругу, Ед вирішив перервати наш діалог та змінити тему.

– Пані Лано, подарунок просто шикарний. Дякуємо.

Я зітхнув, зрозумівши його натяк, і буркнув тихо.

– Ага, тільки в мене навіть вуха не проколоті…

– Ну, це не важко виправити, еге ж? – усміхнулася вона та підморгнула Еду, обличчя якого аж просяяло.

– Оце тема, давно хотів його підбити на щось подібне!

– Тільки є до вас одне прохання, – вона враз стала серйозною, аж голос трохи змінився, – вдягніть їх одразу, не затягуйте з цим.

Її тон переконував, що варто дослухатися до цього прохання, і це насторожувало та підтверджувало мою здогадку ще більше. Я вже збирався перепитати навіщо, але Лана, замахавши на нас долонями та жартівливо виганяючи, не дала мені вставити ані слова.

– Ну все, а зараз вам час. Бувайте і щасти вам!

– Гарного дня, – попрощався Ед за нас двох і ми вийшли з кабінету.

Переглянувшись, ми опустили очі на сережки, котрі Ед тримав у руках. Виглядали вони так стильно, що аж кортіло приміряти. Друг, гучно закривши коробочку, з тріумфом в очах поплескав мене по плечу і сказав:

– Ходімо.

Я зрозумів, до чого все йде, здався та пішов за ним. Він сприйняв Ланині слова як прямий заклик до дії та одразу повів мене до свого знайомого, котрий робив пірсинг і йому. Ми навіть не зайшли на традиційний після кожного сеансу терапії кухлик кави до «Відьмацької кави». Поки ми йшли кудись у напрямку Молодіжки[1], я роздумував над цим порушеним ритуалом і зробив висновок, що цей звичай, мабуть, вже не є актуальним: терапія завершилася, перегорнувши ту сторінку нашого життя, тож нам треба шукати нові ритуали, розпочинаючи новий розділ. Здається, так воно працює?

Вуха прокололи ми також разом – Еду здалося, що в його тілі дірок усе ще недостатньо. Для мене ж це був цікавий досвід, а сама студія і атмосфера в ній мене так заінтригували, що я на секунду задумався і про татуювання. «Головне, – подумав я, – поки не говорити про це Еду. Бо не відчепиться.»

Хоч я і мав сережку, яку планував вставити у щойно пробиту дірку, але для цього потрібно було робити процедуру голкою – а на це я вже не спокусився. Тому вухо мені прокололи «пістолетом», вставивши звичайний недорогий «гвіздочок». Ед же чомусь не вставив сережку одразу.

Вийшовши від майстра, ми вирішили прогулятися Валом. Насправді, я дуже любив вечірні прогулянки саме там, адже завжди наштовхувався на вуличних музикантів, що у поєднанні з новими доріжками, красивими ліхтарями та доглянутим газоном створювало незабутню затишну атмосферу європейського міста.

Ед одразу потягнув мене в сторону, до храму. Я спочатку здивувався його вчинку, але згодом зрозумів хід його думок. Тож, стоячи перед Борисоглібським собором[2] ми, так би мовити, обмінялися – допомогли один одному вдягнути та застібнути їх – цими сережками. Руки у Еда тремтіли, він перечіпався за слова, але замінив мені той «гвіздок» на нову сережку із Симарглом дуже делікатно та акуратно. Я відчув, як по тілу розливається дивне тепло, котрого я досі ще не відчував. Вкотре дивуючись такому поєднанню протилежностей у характері друга, я усміхнувся у відповідь на його хвилювання та відвів погляд в сторону. Мимохіть зачепившись за дерева, що росли в глибині парку, я помітив невисокий силует, що ховався за одним із них. Силует, який тримав свою голову у руці.