Епізод 17. Минуле так просто не відпускає

Лана прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай. Вона розпочала завершальний етап терапії Дениса та Едуарда (хоча у неї так і свербів язик назвати хлопця Едвардом), адже вони демонстрували помітний прогрес. Тому їй потрібен був час, аби заповнити папери, зробити висновки зі своїх записів та запланувати теми для розмови для наступної зустрічі. Власне, із самими розмовами проблем не виникало, адже хлопці їй вже повністю довіряли. Ед, щоправда, був дещо відстороненим на самому початку терапії, але вона чудово це розуміла, бо їм жодного разу не усміхалося ділитися ТАКИМ казна з ким. Але помалу Лана переконала їх у тому, що нікому не видасть їхні секрети.

Бо у неї була своя мета.

Вона потребувала інформації і ці двоє, як цінні свідки були їй надзвичайно корисними.

Лана приречено зітхнула, закинула ноги на стіл і накрила очі тильної стороною руки. «Ач як вийшло… Ще й освіта моя тут стала в пригоді… – Вона ще раз зітхнула. Глибше. Сумніше. – Скільки вже я за нею ганяюся? Ну, не фактично за нею – її тодішнє тіло вже давно розклалося, мабуть – за її «подарунками», щоб вона там в могилі перевернулася! Патрік вже геть знудився там без мене, та й мені не дуже приємно: не для того я його відшукала, аби отак марнувати наш час, живучи нарізно. Але робота є робота. – Жінка стисла долоню в кулак, аж кістяшки пальців побіліли. – І все через якусь прибацану Відьму, котра не втримала свої сили при собі, бодай би вона не переродилася! Такого наробила, що йой, а нам оце тепер розгрібай. Ба більше, ще й люди невинні постраждали! От недарма кажуть: не вмієш – не берись!»

Рудоволоса повернула голову набік та поглянула на телефон, що лежав на столі. «Мабуть, треба йому набрати…»

Вона взяла телефон до рук і тицьнула на зелену слухавку під до болю знайомим – коханим – писком.

«– Зніми ноги зі столу», – почувся низький і хрипкий чоловічий голос.

Жінка здивовано підняла брову, але ноги не скинула.

– І як ти бачиш?

«– А що я, тебе не знаю, чи що?»

– Ааа…

«– Ну то як там твоя підпільна робота?»

– Погано. Я й досі не можу визначити, що то могла бути за магія. Звичайні відьомські настоянки чи замовляння на таке не здатні.

«– Маг?»

– Та навряд чи. По-перше, це точно була жінка – якась чернігівська лісова Відьма. А по-друге, Магу було би на це наплювати – він не став би витрачати свої сили на допомогу згорьованій сім’ї.

«– Знову ти на них наїжджаєш, – у голосі вчувалася усмішка. – До того ж, ну ось – допомогли, краще стало?»

– Та й таке…

«– Чуєш, якщо Відьма жила в лісі, то може є сенс там і пошукати? Ти ЗНАЄШ, у кого спитати, і ЗНАЄШ, як вона любить, коли до неї навідуються в гості.»

– Навряд чи, Пате, вона допоможе… Близько двохсот років тому – хіба їхнє часове коло не замкнулося раніше? Вона може і не знати. Та й не хочу я ще й їх втягувати у нашу роботу – вони і свою мають.

«– Тоді просто ліквідуй наслідки та й грець із тією Відьмою.»

– Аби «ліквідувати» наслідки, я маю знати, як їх «ліквідовувати», а я цього не знаю, бо не знаю, хто вона була така і якою силою володіла! – не втрималась від крику руда. – Серйозно, часом я маю сумнів, що ти не повідбивав собі увесь мозок на тих своїх тренуваннях!

«– Та добре, добре, не гарчи.»

Лана видихнула, заспокоївшись так само швидко, як і спалахнувши, і продовжила.

– Знаючи, якими методами вона користувалася, я зрозумію, як знищити не лише конкретно це її творіння, а й відшукати та знешкодити інші, котрих, до слова, залишилося після неї чимало.

«– Я тут подумав. А якщо вона була не лише… Відьмою?»

Від раптового усвідомлення Лана ледь не беркицьнулася на спину разом із кріслом, тому була змушена таки зняти ноги зі столу.

– Комбо? У неї був додатковий дар Мага? І я про це одразу не подумала?

«– Ти про це одразу і не знала, потороча, бо інфа випливла лише нещодавно. Та й мало кому вдається отримати його в Карпатських лісах – треба пройти достобіса важку перевірку намірів.»

– І що ж могло такого статися, аби її добрі наміри перетворилися на жахливу трагедію?

«– Хтозна. Нею заволоділа темна нечисть?.. Чуєш, Лано, ти малим хоч захист якийся дай.»

– Захист?

«– Саме так.»

– Ну і нащо мені така морока? Це, знаєш, не цукерочка, якою можна пригостити у будь-який момент.

«– З твоїх слів я можу зробити висновок, що просто так від тієї ляльки не здихатися, еге ж?»

– Ну… так. Вона живиться емоціями того, кого обере своїм господарем. А ці емоції вона має силу викликати сама, насилаючи видіння, сни, смуток та блокуючи важливі спогади чи здібності. Грьобане замкнене коло.

«– Отже, вона прийде по нього.»

– По Дена? Звісно. Та й Ед не стоятиме осторонь.

«– А це означає, що їм потрібен захист.»

– І як, пане генію, я маю це зробити?