Епізод 16. Неприємний сюрприз

До вихідних було ще декілька днів, тому я спробував сісти за роботу і хоча би почати завершувати ту «перлину». А потім ще раз. І ще. Я кружляв біля мольберту цілими днями, але в мене так нічого і не виходило. Тому, за порадою Еда «та відчепися ти поки від неї – дай голові перепочити!» я дійсно відклав роботу на потім. Можливо, побачивши майже готову експозицію, я отримаю новий заряд натхнення?

Коли ми прийшли з Едом до Бібліотеки Короленка, то були готові провести тут цілий день, однак пані Катерина запевнила, що двох-трьох годин для тієї маленької зали буде цілком достатньо. Незвично було бачити її у більш спортивному, «робочому» одязі: довгий чорний піджак із піном – то був обов’язковий атрибут її стилю – вона змінила на короткі джинсові шорти з панчохами, червоні кеди та, як би сказав Ед, «роздовбану» простору чорну футболку.

Із обов’язками ми визначилися швидко: вона стрибає по драбині та власне вішає картини, Ед їх підтримує – роботи, а не бібліотекарку з драбиною, – а я, як митець та автор виставки, ними керую і вказую розташування. «Правий кут лівіше, картину правіше, ні, то занадто, нижче, лівий кут вище, ой, раніше було краще – давайте назад» – щось на кшталт цього.

Пані Катерина вже давно цим займається, тому початок під її м’яким керівництвом ми змонтували швидко та рівно. Але потім сталася невелика затримка, бо ми дійшли до того місця, де мала розташовуватися поки ще незавершена робота. Через те, що нам треба було пропустити місце, я ніяк не міг вирівняти наступну картину і своїми корективами трохи вибісив Еда.

– Слухай, ти можеш уже нарешті визначитися? – гаркнув він. – Мені й так по вуха вистачає твоєї нерішучості вдома!

Побачивши, як я знітився, пані Катерина злізла з драбини, обережно перехопивши з Едових рук картину та притуливши її до стіни, і запропонувала:

– Схоже, нам час випити чаю. Не знаю як ви, молодь, а я би трохи перепочила.

Я одразу зголосився сходити в «Квартал» за випічкою або печивом, поки нагріється вода і завариться чай. Мені треба було провітритися та перемкнутися з особистого – бо саме особистісним контекстом слова друга мене і зачепили – на робочий настрій, а зробити це, коли той нетактовний тип був поруч, для мене завжди важко.

Але коли я повернувся із солодощами, вже морально готовий до полум’яного погляду друга, пані Катерини не було. Як і кухлів. «Ага, отже вона дає нам декілька хвилин на «розібратися», – подумав я. Та не встигла думка про те, що зараз буде дуже незручна атмосфера, навіть сформулюватися в моїй голові, як Ед різко наблизився до мене впритул і, не підводячи погляду, прошепотів «вибач». Знаючи, як важко йому даються такі «сентименти», я прийняв вибачення. Зрештою, я завжди дуже добре відчуваю його настрій та щирість розкаяння – тому усмішка сама підповзла до мого обличчя.

– Не зважай, – я скошлатив йому волосся, – я знаю, що можу бути нудним, так само як і ти – різким.

Ед кивнув.

Тож, коли пані Катерина повернулася із вимитими кухлями та коробкою чайних пакетиків, вона застигла нас у нормальному настрої, який був і до того. Загадково посміхнувшись кутиком губ, вона обмінялася з Едом змовницьким поглядом, в якому бібліотекарка ніби промовляла «от бачиш, я таки мала рацію», а Ед – о, ця картина їхньої розмови подумки так жваво вималювалася в моїй фантазії, що я майже чув їхні голоси – у погляді вмістив свій улюблений жест – чухання потилиці одночасно із винуватою посмішкою на писку та примруженими очима – і фразу «згоден з Вами, я – дурень».

Вирішивши приберегти усі запитання на потім, я допоміг сервірувати стіл для нашого обіднього чаювання. Було очевидно, що нашій співрозмовниці надокучає допитливість, але вона мала достатньо такту й вихованості, аби не порушувати наш особистий простір незручними запитаннями.

Завдячуючи пані Катерині, котра надалі згладжувала гострі кути ще навіть до початку їх… загострення, другу частину експозиції ми змонтували навіть швидше, ніж першу.

Тож, виходило, що все від нас потрібне – виставка, інформація на прес-реліз та інтерв’ю – ми зробили. Бібліотекаркам залишилося завершити оформлення виставки: надрукувати та розклеїти назви картин, підписати зошит відгуків, надрукувати афіші – та хмара дрібних деталей, котрі, однак, відіграють важливу роль у комфорті сприйняття мистецтва.

Ми майже зібрали свої речі, аби вирушити додому, як мене покликали.

– Денисе! – Пані Катерина вже встигла накинути на себе свій улюблений піджак, адже надворі була осінь, в самій бібліотеці також не Крим, а фізична робота закінчилася і перестала гріти. Хоча, до шортів та кедів той піджак також пасував. – Ти маєш назву для незавершеної картини? Ми тоді одразу роздрукуємо усі та залишимо етикетку чекати, поки ти принесеш роботу.

Я подумав. Згадав. І сказав:

– Самотність.

*

Ані мої попередні картини, ані майже завершена виставка, ані спогади чи записи у щоденнику не змогли послугувати каталізатором до завершення картини, котра вже декілька тижнів стояла на мольберті, але одне слово, спалах усвідомлення істинного сенсу тієї роботи – і я був готовий малювати хоч на коліні в телефонному редакторі фотографій. Я фізично відчував, як піднялася температура тіла, а очі палали хворобливим, навіть маніакальним, вогнем натхнення. Ед, добре знаючи мене та пізнаючи той стан «захопленого художника», мовчав усю дорогу додому. Не чіпав він мене і коли я, переступивши поріг квартири, скинув верхній одяг та світшот і в одних джинсах побрів до мольберту. Неначе причарований я взявся за фарби і самовільно поринув у безодню своїх страхів та видінь. Єдине, на що я сподівався, так це на свого друга, котрий допоможе мені після того випірнути на поверхню.