Епізод 15. Пробудження музи

День видався важким. Морально, звісно, адже на сеансі психотерапії ми зачепили одну з найболючіших тем – почуття провини. Важко його не мати, коли твої знайомі, друзі, рідні постраждали чи загинули, а ти – ні. Тож нам було необхідно розслабитися – і байдуже, що цей ритуал ми проводили кожного разу.

Прочинивши знайомі – і такі рідні – двері з наїжаченим котом, ми з Едом одразу відчули той магічний аромат кави, котрий з перших секунд брав у полон.

– Заходь, займай столик, а я меню візьму.

– Та не парся ти, принесуть.

І Ед таки мав рацію: ми встигли лише зняти верхній одяг, викласти телефони з кишень та зайняти наше улюблене місце на дивані, як до нас вже підскочила симпатична дівчина з ельфійськими вушками.

– Вітаю вас, хлопці. Ось, тримайте меню. Чи, можливо, вам як завжди?

– Не знаю як у Дена з настроєм, – озвався друг до офіціянтки, – а я хочу спробувати чогось незвичного.

– Ммм, кави з лавандою чи лемонграсом? – хитро посміхнулася дівчина, вона ж і бариста, котра вже встигла вивчити смаки своїх постійних відвідувачів.

Я покосився на Еда, відмітив, що жарт «ельфійки» влучив точно в ціль, адже мій завжди гострий на язик товариш знітився, і змовницьки переглянувся з дівчиною.

– Ні, ну… Я впевнений, що вони чудові… – Ед помітив наші хитрі мармизи, котрі ледь стримували усміх, і віднайшов свою впевненість, продовживши з ледь відчутним роздратуванням у голосі: – Тішуся, що вам весело. Але я мав на увазі щось не таке радикальне. Наприклад, чай.

Бариста-офіціянтка оживилася.

– О, зелений, чорний, трав’яний, цитрусовий?...

– Добре-добре, я зрозумів – чаю у вас також до біса, – заусміхався Ед, й собі доєднавшись до гри, та примирливо підняв руки. – І також я пам’ятаю, що ви маєте безліч оригінальних та влучно названих чаїв.

– О так, ваші назви – як окремий вид мистецтва, – докинув я. Вийшло, направду, трохи нерозбірливо, бо спостерігаючи за тими двома, я поклав голову на долоню.

– Мені цитрусовий чай і… яка там у нас пора на чізкейки?

– Осінь же – тому гарбузова.

– От і чудово. І гарбузовий чіз.

– Два, – одразу додав я, бо ті неймовірні чізкейки завжди розходилися дуже швидко. – І кави...

Дівчина діловито потяглася за меню, аби прибрати його зі столу.

– Добре, зачекайте, будь…

– …з лавандою, – договорив я.

Картина з німого кіно: всі застигли та вирячилися на мене. Ед обережно торкнувся моїх пальців, стурбовано заглядаючи в очі. Бариста-офіціянтка, котра так і завмерла, не доторкнувшись до дерев’яної обкладинки меню, ожила та дуже тихо забрала їх. Вона випрямилася і очікувала на підтвердження чи спростування замовлення.

Мене це неабияк розвеселило, адже я чудово розумів причину їхньої реакції: така сама була і у Лани, коли я сказав, що хочу і планую зустріти Новий рік в Києві біля головної ялинки країни.

– Я серйозно, – сказав я, посміюючись. – Хочу кави з лавандою. І чізкейк. А може й два.

Дівчина розслабила плечі, усміхнулася ввічливо і, все ще трохи спантеличена, пішла готувати каву.

– То… тобі вже краще? – насторожено запитав Ед.

От недовірливий! Я вже було подумав, а чи не образитися мені на такі закиди, але потім пригадав, що він бачив мене у різних станах, а тому має право недовіряти моєму «тимчасовому» просвітленню.

– Так, вже деякий час я почуваюся… більш нормально, – доброзичливо усміхнувся я, милуючись непритаманним другу виразом обличчя, в котрому поєдналися і турбота, і маленька образа.

– Чому ж не казав?

– Хіба не очевидно? Я хотів зробити сюрприз.

Ми з Едом сиділи у затишній кав’ярні «Відьмацька кава» та, посьорбуючи запашні напої оригінальної рецептури, дивилися у вікно. На шикарний і магічний до найменших дрібниць декор ми вже не звертали уваги, бо встигли роздивитися його у попередні наші відвідини. Ми заходили сюди щоразу після сеансів терапії у Лани. Проходили ми її разом, адже наша головна проблема, що турбувала і не давала часом дихати на повні груди, була спільною.

Так, ми вирішили довіритися психологині – третій особі, – бо… важко пояснити, але я усім єством відчував, що вона не братиме нас на кпини, не викличе спеціальні служби та не виставить нас за двері. І вона дійсно повірила, не ставши приписувати усе, що ми пережили, до шизофренії чи будь-яких інших клінічних діагнозів. Можливо, мої жарти про неї мали в собі чистину правди?.. Та хай там як, а вона допомогла нам подолати не лише посттравматичний стрес, а й деякі бар’єри як особистого характеру, так і в наших з Едом стосунках. Один тільки мій «комплекс самозванця» додав психологині багато роботи. А про наше спільне з другом почуття провини годі й говорити: ми й досі не можемо собі пробачити смерть Масі та Санчоса.

Ця тема підкрадається до наших розмов непомітно, невловимо – ми й самі часто не розуміємо, як звичайна дружня суперечка з приводу того, що приготувати на вечерю, закінчується гіркими спогадами – і таке враження, що вона постійно нависає над усіма нашими діями, над усім життям. Особисто я – майже напевно – постійно нагадуватиму й ніколи не пробачу себе за ті помилки, яких припустився всупереч усім застереженням і які коштували друзям життя, – боги, як це дивно усвідомлювати та важко вимовляти! – та картатиму себе, час від часу впадаючи в хандру. Звичайно, я намагаюся тримати в голові тезу, що я НЕ супергерой і від мене НЕ залежить кожен подих Всесвіту. Раціональна моя половина, котра керується фактами і логікою, розуміє, що я дійсно не можу контролювати всього і що кров друзів не на моїх руках, але емоційна половина, котра йде за серцем, сперечається і раз по разу закидає у моє мислечуття гачки самоїдства.