Не маючи ані найменшого бажання йти в «АТБ», я вирішив закупитися в «Еко-Маркеті» недалеко від дому. Віддавши шану театру Шевченка[1], я пройшов повз сквер Хмельницького і завернув у двір п’ятиповерхівки. Зайшовши до під’їзду, піднявся на останній поверх.
Відчинивши двері, я поклав пакети у передпокої та зняв взуття. Мій погляд не оминув іншу пару кросівок, котра припадала пилом. Я тяжко зітхнув, але спробував відмахнутися від суму, котрий обіймав за плечі кожного разу, як я повертався додому.
Заглянувши до «спальні», я побачив, що мій… товариш іще спав, тож я тихо заніс пакети з продуктами повз нього на кухню і взявся готувати йому поїсти. Хай там що, а лежати у ліжку цілий день йому точно не на користь.
На диво, ця квартира мені одразу припала до душі, тож я довго не роздумував щодо її купівлі. Залишатися у тому маєтку я не хотів і, направду, не міг. Тішуся, що саме там, на березі Стрижня, пройшло моє дитинство, але зараз, коли до мене повернулися емоції та бажання жити, коли я змінився і, зрештою, помалу почав віднаходити себе, стало зрозуміло, що мені потрібне інше житло. Таке, котре імпонувало би саме мені.
Квартира ця знаходиться в історичному центрі міста: древній Вал, театри, площа, сквери з фонтанами, Зелена сцена – я мав сподівання, що близькість майданчиків для активного відпочинку та прогулянок спонукають мене хоч іноді вибиратися із прихистку своєї печери.
Щонайтихіше я виклав продукти на стіл, котрий стояв посеред «кухні» та почав розкладати їх на місця: щось до шафок, щось – до холодильника.
Насправді, це одна величезна квартира-студія: дві квартири, поєднані в одну, із мінімальними залишками стін, котрі радше скидалися на колони чи невеликі стенди для картин – принаймні, я їх саме у такій ролі й розглядав. Ванна кімната у квартирі теж досить простора: в ній розташувалися і ванна, і душова кабіна, і місце, аби просто відпочити та полежати на розкладному масажному кріслі. Передпокій із шафами для верхнього одягу та взуття плавно перетікав у вітальню із диваном, кріслами, книжковим стелажем та телевізором з різноманітними ґаджетами, як то ігрова приставка чи окуляри віртуальної реальності. Вітальню від спальні та кухні насправді відділяли стіни, адже слово архітекторів – закон. Але самі ці кімнати розділяли лише темні завіси та сходинка – «спальня» завішувалася і була на підвищенні. Кухня – і вона мені подобалася найбільше – була завжди залита денним світлом, адже саме в ній знаходилася найбільша кількість вікон. Під стінами розташувалися кухонні поверхні, шафи та різноманітна техніка, а от середину займав великий круглий стіл. «Спальня» ж навпаки тонула у темряві, адже те єдине вікно, що там було, я попрохав закласти, аби створити комфортні умови для нічного відпочинку. Там не було нічого зайвого, лиш величезне ліжко, пара невеликих шафок біля того ліжка і велика шафа-купе для одягу. Так само тонула в темряві і моя невеличка студія, котра вмістилася між цими двома умовно окресленими кімнатами.
Поставивши маленьку каструлю з водою на плиту, я тапнув по панелі, аби трохи зменшити температуру нагрівання і відійшов, щоби дістати із шафки вівсяні пластівці. За додаткову плату нам зробили вихід на дах, доступ до якого був лише у нас. Там я попрохав облаштувати невеличку пікнік-зону із грилем, квітами та накриттям від сонця. Щоправда, ми ще не мали нагоди скористатися нею.
Ед попрохав – не вголос, звичайно, а написав на спеціальній табличці – дозволу жити у мене ще в лікарні. Під час останніх відвідин – майже перед випискою – вони з батьком дуже посварилися. Точніше, сварився лише батько – Ед мовчав і, коли я зайшов на крики, ковтав сльози, відвернувшись до стіни та розчервонівшись від сорому і злості. Батько відмовився від нього, як від свого сина та, геть розгніваний, вискочив із палати, а мама, витираючи сльози серветкою, покірно подріботіла за чоловіком.
Друг мені не пояснював, у чому там була річ, але я вирішив не набридати йому запитаннями: прийде час – він сам усе розповість. Хоча я й так мав здогади, що – чи хто – могло стати причиною того конфлікту.
Звісно, я не лише не мав нічого проти, аби Ед жив зі мною, а навпаки – був невимовно щасливий від цього. Отримавши доступ до своєї спадщини, я найняв професійну команду дизайнерів, архітекторів та будівельників, аби вони зробили мою нову квартиру придатною до життя у дуже короткі строки. І коли Еда виписали з лікарні, ми разом зайшли у наш новий дім. За його речами, до слова, довелося їхати мені, адже він і носа не хотів показувати вдома.
Набравши у ложку каші та подмухавши на неї, я покуштував і, кивнувши до себе, пересипав її в тарілку. Я трохи переймався, направду, що запахи з кухні чи студії будуть недоречні у спальні – адже не було стін, які б їх стримували. Але декілька потужних і майже безшумних витяжок справно працювали, тож мої переживання швидко зникли.
Підійшовши до ліжка, я посмикав Еда за ногу. Той ліниво потягнувся і відкрив очі. Незвично було бачити завжди галасливого та енергійного друга таким неприродно тихим і сумним. Я постійно переконував себе у тому, що відновлення забирає у нього багато сил, бо не хотів вірити, що через рани та моральні травми він… «зламався».
– Ранок вже давно минув, дрихло. Тримай, хоч поїж що-небудь. І нічого на мене очі скошувати. Я куштував – цього разу вівсянка не пересолена. Зручно сидиш? – Ед кивнув та узяв до рук тарілку. – Заходив сьогодні до лікаря. Він переглянув твої знімки й аналізи та сказав, що ти майже в нормі. Рани гояться добре, ніяких відхилень немає. Щоправда, навантажень тобі ще не рекомендує, тож лови момент та лінуйся, поки є така можливість. А голос до тебе має незабаром повернутися, якщо не перенапружувати нервову систему. Бо так вийшло, що на фізичні рани наклалися ще й нервові, психологічні.
#4322 в Фентезі
#1069 в Міське фентезі
#1845 в Молодіжна проза
#780 в Підліткова проза
жива лялька, сімейна драма та родинні таємниці, містичні дивовижі
Відредаговано: 11.08.2022