Епізод 13. Ще більше «трагічних подій» або Правда.

Масі так і не вдалося поговорити з другом про свою знахідку. Усі були розбиті інформацією, котру вони довідалися із щоденника Річарда, а Ден був похмуріший за грозові хмари. Вирішивши, що наступного ранку вона точно розпитає його про малюнки, дівчина взяла теку із собою. Вони всі залишилися ночувати у Деновій кімнаті, а Масі, як єдиній дівчині в компанії, запропонували спати на ліжку. Вона, не роздягаючись, завалилася спати, і, поглинута м’якістю та затишком, заснула, тримаючи теку біля себе. Уві сні вона відсунула її, а зранку, розгублена і втомлена, геть забула, про що хотіла поговорити з другом. А тека з малюнками так і залишилася лежати на ліжку.

*

Ранок був кепським. Повернувшись із вежі під ранок, я попрохав друзів залишитися спати у моїй кімнаті: по-перше, щоби мені не було самотньо в той неприємний момент, а по-друге, аби вони були в полі мого зору і не потрапили в халепу. Розташувалися ми абияк: Мася спала в одязі на моєму застеленому ліжку, Санчо вмостився на дивані і спромігся лише скинути шкарпетки, ми ж з Едом, знявши верхні теплі кофти, скрутивши їх та поклавши замість подушок, вляглися на підлозі. На диво, ми не змерзли і, гадаю, завдячували цим кмітливим дизайнерам, котрі поклали мені біля ліжка дуже м’який килим.

Поглянувши зранку на обличчя друзів, я зрозумів, що прокинулись вони – як і я – в такому ж шоковому стані, в якому і засинали.

– Ранок, друзі, – почав я. – Слухайте, поки що я не можу придумати, що тепер робити. Тож, прошу, ніяк не показуйте ляльці, що ми знаємо правду. А з нею я сам побалакаю. Виважено і спокійно, аби не провокувати.

– Не знаю, Дене, – озвалася Мася. Направду, такою злою я її ще ніколи не бачив. – Ми стільки всього дізналися… Я би на твоєму місці не витримала і повидирала би їй ті дурнуваті коси з тими тоненькими руцями одразу ж, як побачила би.

– Ого, – здивувався Санчос, – де ти поділа усю свою «жіночність», котру так вихваляла Мері?

– До біса її, якщо від неї в цій ситуації немає ніякої користі.

Ед, стоячи вже біля дверей, склав руки на грудях і промовисто кахикнув, спопеляючи мене поглядом.

– Здається, ти хочеш мені щось сказати?

– Я… не зовсім розумію, що ти… – почав було я, але впіймавши його погляд, котрий просто волав на мене «А я тебе попереджав!», виправився і додав: – Так, звичайно. Вибач, Еде, що не повірив тобі одразу. Ти мав рацію.

Друг кивнув і вийшов геть, а за ним і Мася із Санчосом пішли до своїх кімнат переодягатися та приводити себе до ладу.

До їдальні ми спустилися якраз до пізнього сніданку, але там на нас уже чекала Мері. Їй прислуговував Андрій, хоч це і не входило до його обов’язків.

– Я їжі не вживаю, але прийшла набагато раніше за вас, – з першого ж слова ми відчули, що лялька була вкрай роздратована. – Щось сталося? Складається враження, що ви не спали всю ніч.

Я  стиснув і розтиснув долоні, глибоко зітхнув, аби залишатися спокійним і не зірватися за першої ж нагоди.

– Ні, Мері, все нормально. Так склалося, що нам усім наснилися погані сни. Тому ми поки ще в не дуже доброму гуморі. Вибач, маю надію, що скоро це минеться.

Вона розгубилася та повільно відповіла:

– О, тоді не треба вибачатися. Це ж… не ваша провина…

Снідали ми мовчки. Скидалося на те, що Мері не повірила в мою вигадку, бо раз по разу кидала на нас підозріливі погляди. Один Андрій безтурботно вертівся біля ляльки, неначе вона була центром Всесвіту.

Хоч сніданок і проходив у цілковитій тиші – тільки дзенькали столові прибори, – але я вже був упевнений, що закінчиться він без неприємностей. А тоді я вже матиму час, аби поговорити з Мері, розпитати про усе, що вона умисно не розповіла, можливо навіть вислухати її версію подій. Але після того, як прислуга забрала брудний посуд і за нею зачинилися двері, Мері кинулась мені на шию зі сльозами на своїх довгих віях.

– Денісе, мені вже несила чекати! Я так довго була самотньою, що, здається, секунда – і я помру! Дай відповідь на моє вчорашнє запитання: кого ти обираєш?

– А з ким ти хочеш бути: зі мною чи з Річардом?

Звичайно, я не витримав. Не зміг взяти під контроль свої емоції, котрі булькотіли, закипали та переливалися через край, як із чаклунського казану відьми. Друзі усі, як один, завмерли, очікуючи на розвиток подій.

– Звідки ти?..

– Твоє запитання від самого початку не мало й шансу на позитивну відповідь. Мені здається, ти неправильно зрозуміла сутність кохання. Воно означає віддавати, а не забирати й володіти.

– Але ж саме твоя подруга, Марія, сказала мені…

– Та Мася не могла розповісти тобі щось на кшталт цього! – Мері відскочила від мене та, повернувшись до свого місця, гучно цокаючи підборами, різко сіла назад. Я – вкотре – здивувався її поведінці: мить тому вона була скривдженою святою, але після моїх різких слів перетворилася на манірну та розпещену «принцеску». Та, не дивлячись на очевидну роздратованість ляльки, я не мав і шансу зупинитися і заховати язик за зуби. – Закладаюся, ти геть не вірно зрозуміла її слова і перекрутила усе на свій лад, припасувавши до свого власного світобачення!

– Це не має значення! – одразу ж підскочила Мері та вперлася руками в стіл, ляснувши долонями по його поверхні. – Ти можеш навчити мене правильно споглядати світ! Відповідай: я чи вони?