Епізод 12. Історія Річарда

«Давно я не відкривав свого щоденника. Та й не було бажання бодай щось записувати після тієї трагедії, якщо чесно. Пройшло вже декілька довгих років, а я ще й досі прокидаюся вночі з криком на вустах, забираючи сон і у своєї нареченої. Та вона – миле небесне створіння – не скаржиться, а лише заспокоює мене та гладить по волоссю зі сльозами на своїх довгих віях, поки я не засну.

Але настав момент пригадати усе до дрібниць і записати мою історію, аби наступні покоління не зробили тієї ж помилки та не завели її знову. Адже нещодавно я дізнався, що стану батьком, а тому не хочу наражати ні свого сина, ні його дітей на небезпеку.

Я переїхав з Англії до України – древнього міста Чернігова – разом із батьками: вони хотіли віднайти свою долю в іншій країні, а я не мав іншого вибору, як поїхати з ними. Хоча, потім я зрозумів, що зовсім не жалкую про це – місто здалося мені магічним, воно було оповите легендами й старими віруваннями, завойовувало прихильність до себе та пророкувало чудове майбутнє.

Згодом у батьків народилася ще одна дитина – моя сестричка, – котру усі обожнювали, навіть я. Але Марію важко було назвати «звичайною» – з дитинства вона була мовчазною та спокійною, а серед різнобарв’я кольорів завжди обирала чорний… Можливо, хиткий стан її здоров’я став причиною такого смаку та звичок. Вона полюбляла довгі сукні з оборками, завжди була бліда, а з-під її очей не зникали чорні кола. Вона мала довге волосся – чорне та пряме, як і у мами, – бо дуже полюбляла дивитися на нього, коли воно розвіюється за вітром чи як наздоганяє її під час танцювальних поворотів. А танцювати вона любила, о так! Вона із самого малечку могла годинами кружляти у танці, прикрашаючи своїми граційними рухами нашу бальну залу.

 Тому її ніколи й не було видно вдень на вулиці, та й компанії однолітків, котрі галасливою юрбою гасали вулицею, її не приваблювали. А можливо, батьки та челядь надто хвилювалися за хворобливу дівчинку і не випускали її з маєтку досліджувати світ – хоч і невеличкий, але цікавий, – вважаючи, що у такий спосіб краще захистять її від негараздів.

Я хотів переконати усіх, аби Марія мала хоч трохи більше свободи, але ніхто з дорослих навіть не намагався вислухати «геть недосвідченого у питанні виховання юнака». І за це боліла душа, адже я розумів, чого вона бажала насправді, бо ми із сестричкою були дуже близькі. Годинами гуляли парком, розмовляли про усе на світі, читали одне одному книжки… А потім, коли похмура крихітка виросла у панянку, що приворожувала до себе одним лиш пронизливим поглядом з-під довжелезних вій, з’ясувалося, що вона була закохана в мене. Та зізналася вона в цьому лише незадовго до своєї смерті.

Так, не зважаючи на те, що її всі любили, бідолашна дівчина відійшла у засвіти. Вона померла такою юною, невинною, не бачивши ні життя, ні друзів, ні справжнього взаємного кохання. Сумно, гірко, несправедливо, але нічого не можна було вдіяти, і навіть уся любов світу не мала й шансу вилікувати її хвороби. Та й мертвого до життя ніяк не можна повернути.

Так думав я. І мати. Для неї ця втрата стала особливо страшною – вона розбила вщент її тендітне серце. Але батько не примирився зі смертю доньки. Окрім вчителювання, він мав ще одне, доволі прибуткове, хобі – майстрування ляльок. І маю відмітити – дуже витончених ляльок. Він і раніше робив механічних подружок сестричці Марії, але останнє його творіння перевершило всі попередні та кардинально від них відрізнялося: за одну ніч, поки тіло бідолашної дитини було ще в маєтку, батько створив ляльку – точну копію дівчини. Лялька в повний зріст відрізнялася лиш холодом дерева, з якого та була зроблена. Пізніше батько зізнався, що деякі деталі та механізми йому допоміг створити один місцевий майстер – здається, дядько Блакитний[1] – за допомогою яких лялька довгий час могла ходити, говорити, а головне – танцювати.

А показав батько нам з мамою своє творіння перед церемонією поховання сестрички. Ми й так були вбиті горем: ось-ось мала з’явитися перша могила на родовому кладовищі, а тут таке… Лялька була схожа на Марію, як дві краплі води, і від цього ставало ще незатишніше. До моїх прохань прийняти реальність та примиритися із втратою доньки батько не дослухався та завів ляльку. Але вона відрізнялася від інших лише тим, що вміла танцювати. Мама розплакалась і, викрикнувши, що ніяка іграшка в світі не зможе замінити її любу Марію, вибігла геть із зали. Та батько і сам це чудово розумів: яким би він геніальним лялькарем не був, але мертвого з могили не піднімеш. Саме це я йому і сказав, маючи надію приборкати його розхитану свідомість, але він це сприйняв на свій лад.

Церемонію поховання довелося перенести. Того ж дня батько зник, а з’явився лише ввечері у компанії жінки. На вбраній у полотняну сорочку та грубу спідницю, дивачці було безліч ниток намиста з пір’їнами, іклами та різноманітними глиняними монетами, розпатлане сиве волосся прикрашав вінок із свіжих квітів і трав, а на шиї був чудернацький малюнок з трьома колами. Я одразу її впізнав, бо вже декілька разів бачив її на базарі – місцеві називали її лісовою відьмою. Батько повів її у кімнату, де лежало тіло Марії. Ясна річ, я пішов за ними.

З їхньої розмови я зрозумів, що батько благав відьму оживити ляльку – копію доньки. Та розпитала, чи дівчинка народилася тут, на Сіверщині, і коли отримала підтвердження, відповіла, що зможе виконати прохання. Вона, направду, попереджала, що й сама не певна, на що такі загравання із долею і самою смертю можуть обернутися – на благословення чи на прокляття, але батько, попри застереження, все ж вмовив жінку провести потрібний ритуал. Однак треба було зробити дещо дивне, огидне і страшне водночас: батько власноруч мав вирізати вночі маленьке серденько доньки з холодних грудей та віддати відьмі, аби вона могла «поєднати колись живе серце із неживим від народження механізмом». Я не зміг завадити цьому, адже мене потім зачинили у кімнаті до самої церемонії поховання. Тож я також і не знаю, що за обряд проводила та відьма та з чого він складався. Зранку тіло Марії спалили, а її рештки стали першим захороненням на нашому родовому кладовищі.