Епізод 11. День розмов

Підтверджуючи вигадану ними легенду, Ден та Санчос зайшли до будинку, ведучи Еда під руки. Той ледь ворушив ногами і щось бурмотів собі під ніс. Хлопці одразу затягли друга у ванну кімнату, вмили його холодною водою та повели перевдягатись. Ед дуже природно галасував та обурювався, тому друзі були змушені заспокоювати хлопця і заради профілактики дати декілька запотиличників. Дівчата в цей час були за кілька кімнат звідти, в апартаментах ляльки.

– Мері, ти це чула?

– Так, джентльмени прийшли. Мабуть, повели Едварда у ванну – чуєш, як вода ллється?

– Щось там дуже галасливо. Може піти глянути, чи не потрібна їм допомога?

– Ні, Маріє. Думаю, не варто, – м’яко відповіла Мері. – Твоїм друзям до снаги це владнати. У таких ситуаціях чоловіки довіряють лише чоловікам – ти будеш зайвою, – Мася потупила погляд, засмучуючись, тому Мері захотілося її якось підтримати. – Все буде добре – не варто перейматися. Нумо краще далі перевдягатися! Виявляється, це таке захоплююче заняття, коли в тебе є подруга!

Мася осяйно усміхнулася та обійняла Мері. Направду, вона побоювалася залишатися з лялькою наодинці, але потім змінила свою думку, бо їй було легко та комфортно, а сама розмова лилася дружньо й невимушено, так ніби дівчата були давно знайомі. Мері не очікувала такого прояву емоцій, але їй було… приємно? Вона здивувалася своїм відчуттям, але разом з тим була за них дуже вдячна. Взявши Масю за руку, вона підвела її до ліжка, на якому був розкладений різноманітний одяг, і вказала широким жестом на нього, аби дівчина вибрала собі що-небудь.

– Ох, Мері, аж очі розбігаються! Скільки у тебе гарних суконь! Де ти їх взяла?

– Інтернет та картка Едварда роблять дива, – захихотіла лялька, прикривши долонькою мініатюрного ротика. – Щоправда, з розмірами я так і не розібралася, тому замовляла різні. Звісно, деякі на мене виявилися завеликі. Ось, приміряй оце.

Мася взяла до рук запропоновану сукню та скептично похитала головою.

– Не думаю, що світло-зелений пасуватиме до мого білявого волосся. Буду схожа на бліду поганку.

– Не спробуєш – не дізнаєшся. Мені цікаво подивитись.

– Ну що ж, – зітхнула дівчина, – тільки щоб тебе потішити. Але в ньому я не вийду.

Поки Мася перевдягалася, відвернувшись до стіни, Мері дещо сором’язливо запитала, посмикуючи оборки своєї сукні:

– Слухай, Маріє, а ти кохала коли-небудь?

– Я... навіть не знаю, – затнулася вона, бо по-перше, її здивувало питання про почуття з вуст ляльки, а по-друге, вона стояла лише на порозі цих почуттів, тому й сама цілковито не знала, що воно насправді таке. – Та я думаю, що ще встигну. А чому ти питаєш? – якомога м’якіше запитала білявка, аби не сполохати цю делікатну тему своєю допитливістю. – Закохалася?

– У тому й річ, що не знаю. Не розумію. Якщо опиратись на книги, то те, що я відчуваю – не кохання.

– Ну ти й смішна! – гмикнула дівчина, геть забувши про усю свою «жіночність» та «делікатність». – Хіба в книгах може жити справжнє кохання? Як можна описати почуття? Як охарактеризувати поклик серця і душі, біль та насолоду, котрі приносить навіть один-єдиний випадковий погляд?

– Ти так вважаєш?

– Звісно! – Мася розвернулася до ляльки, захопившись відповіддю, і продовжила. – Письменники наділені даром багатої уяви. Вони майстри описувати те, чого не знали і не бачили. Чоловік, що не виходив з дому, пише про мандри, дівчина з нещасливим коханням завжди буде закінчувати свої історії сльозливими щасливими кінцівками, а людина, чиє життя одноманітне й нецікаве, намагається знайти фарби у неіснуючому фантастичному світі. Те ж і з любов’ю – вони можуть просто нав’язувати своє бачення цього почуття. Але щоб про неї писати – треба її відчувати.

– Цікаво, – Мері заворожено дивилася на дівчину, неначе та їй відкривала таємниці створення Всесвіту. Вона присіла на краєчок ліжка і попрохала: – Розкажи ще.

Мася задумалась. Як їй правильно пояснити таку складну тему, котру навіть більшість людей – народжених з почуттів, виплеканих у них та тісно з ними пов’язаних – часом не розуміють, тому, кому це чуже, незнайоме й дивне? Тому, хто цього, мабуть, і не відчував ніколи. Особливо, ну… такій, як Мері. Ляльці.

– Якщо не заглиблюватись у філософію, то закоханість – почуття, що легше за пір’їнку, яка літає лабіринтами твоєї душі. Ти любиш не за окремі вчинки, риси характеру чи зовнішність, а людину загалом. За дрібнички, за усмішку, за сум в очах і сльози, за подарунки, за сварки. За все. За те що вона є. І за те, що вона дарує тобі свій час, за те, що поруч із тобою. Кохання самовіддане і безкорисне. Ти бажаєш спостерігати за всіма починаннями коханої людини і допомагати їй, навіть якщо не розумієш до кінця її ідей.

– А я б хотіла повністю контролювати дії коханого, – задумано промовила Мері і те, як легко лялька роздумувала про такі неприйнятні та неприємні речі, викликало у Масі дрижаки, – керувати свідомістю, аби без мого подиху він і кроку не ступив. Хіба ж не щастя – знати, що робить кохана людина.

– Для цього можна взяти іграшку і гратися, контролюючи її дії, – останні слова Мері роздратували Масю. Можливо, вона набралася того потягу до свободи від Еда, але слухати такі нісенітниці їй було геть важко. – Без тебе вона дійсно нічого не зробить. Але до живої людини так ставитися неправильно.