Епізод 10. Секрет ключа і ключ від секрету

Ед прокинувся раніше за всіх. Направду, він і не спав до ладу, адже цілісіньку ніч його мучили жахіття: виблиски ножа, червоні бризки, чорне волосся, котре розвіюється віялом, темний силует, що танцює. Полежавши з пів години він зрозумів, що більше вже не засне, а тому вирішив, що саме час було збиратися на пошуки істини.

Та перед тим, як іти у вежу, він зайшов до Дена.

– Гей ти, спиш? Я вже йду.

Той відкрив одне око, вилаявся і зарився носом в подушку, через що його слова було годі до ладу розібрати.

– Ти точно моєї смерті хочеш… Вже другий раз за ніч будиш…. Не соромно?

– Не зовсім, – білявий вишкірився, показуючи зуби та присів на край ліжка. – Я йду на пошуки ключа і ось що подумав: було би просто офігезно, якби ти писав мені про те, що робить Мері.

– Нашо?

– Ну, якщо вона щось запідозрить – буде погано.

– Ти параноїк, знаєш? – промимрив Ден, не висовуючи обличчя з подушки.

– Здогадувався. Ну, побажай мені успіху.

– Побажаю не вляпатися в якусь хрінь.

– Та вже, друже, вже.

З цими словами Ед вийшов з кімнати друга, тихо вислизнув із сонного будинку і попрямував до невеличкої вежі з портретами. Звісно, прийшовши туди і піднявшись нагору, до майстерні мами Дена, хлопець знайшов лише замкнуті двері.

– Першу загадку я – великий молодець – відгадав, – почав хлопець тихцем говорити сам до себе, – а от щодо другої, то тут моє везіння закінчилося. Що це взагалі може означати: «ТИ маєш всі потрібні ключі»? Ну добре, «ТИ» – це точно про Дена, але ж він ніяких ключів не має. Тоді, мабуть, на сам ключ має вказати якась Денова річ, тісно пов’язана з ним. Телефон? Та ні, при чому тут він? Тим паче, коли писалась підказка, у нього і телефону-то не було, – хлопець присів на сходинку і продовжив роздуми, а його розфокусований погляд ковзав стінами вежі, чіпляючись за обличчя, зображені на портретах. – Тоді щоденник? Але як можна сховати туди ключ так, щоб Ден не помічав його декілька років? Це досить складно.

Ед нетерпляче почухав потилицю і потягнувся до пачки цигарок, повторюючи слова з підказки.

– «Ти маєш ключі», так було написано… саме «ТИ»… Ну звісно! – Хлопець скочив на рівні ноги і помчав донизу, забувши, що все ще говорить вголос сам до себе. – Це писав батько сину і він мав на увазі не якусь річ побуту, а саме сина! Навіщо ключ ховати далеко від дверей? Він повинен бути там, де його можна швидко знайти, взяти і одразу зайти в кімнату! А відповідь, – Ед зупинився перед портретом друга, – Денис!

Хлопець оглянув полотно, помацав раму, обережно зняв картину із цвяхів та відставив її в сторону. За нею була невеличка ніша, розміром з одну цеглину, що йшла далеко вглиб стіни.

– І чому саме я маю встромляти свої руки казна-куди?

Ед просунув руку в нішу майже по плече. Його пальці зачіпали випадкові павутинки та камінці. Відчуття були не дуже приємні, тому він заплющив очі, але продовжив пошук і, зрештою, намацав ключ, притрушений цегляним піском та пилом. Відсутність пасток чи хитромудрих замків його дещо здивувала та розчарувала. Ключ просто лежав собі і чекав, поки хоч комусь він знадобиться і хоч хтось здогадається його шукати саме тут. Поки хлопець роздивлявся свою знахідку, в його кишені завібрував телефон. Ед витягнув його та зайшов у месенджер.

– О, Ден. Не забув, значить. «Мері прокинулась. Збираємося снідати. Сказав їй, що ти образився і не ночував у своїй кімнаті, а я пишу тобі, аби помиритися.» Гарно вигадав, треба запам’ятати про всяк випадок.

Ед піднявся наверх, до майстерні, вставив ключ у замкову щілину і плавно повернув його. Двері легко відчинилися. Він сторожко просунув голову всередину і, впевнившись, що й тут ніяких пасток не передбачувалося, зайшов до середини.

– А тут менше пилу, ніж я очікував.

Маленька кімната була заставлена картинами, фарбами, складеними та розкладеними мольбертами, різним художнім приладдям. В кутку височіли стоси якихось паперів. Був там навіть невеличкий диван та шафа з дзеркалом. Призвичаївшись до світла, що водоспадом потрапляло через два великих вікна, хлопець почав шукати можливе місце сховку ще одного ключа – тепер вже від щоденника Річарда. Він обшукав шафу, подивився в дивані, навіть оглянув кожну картину в пошуках бодай якогось натяку.

– Нічого. Як і в кімнаті Мері. Санчоса сюди б, – посміхнувся він сам до себе. – Було би логічно, якби я знайшов тут ще один портрет Дена зі схованим там ключем. Але ні. О, чергове повідомлення? – він знову дістав телефон та переглянув текст від друга. – «Поснідали. Мері хвилюється за тебе. Хоче вийти надвір, шукати. Швидше.» От бісова лялька! Це погано! Тре’ написати, щоб затримав її на скільки зможе і не підпускав до вежі.

Ед повернувся до вікна і побачив розкладений мольберт. На ньому стояла незавершена картина.

– От дідько! Це ж вона!

Від несподіванки він поточився назад і зачепив якийсь пакет. Почувся дзвін скла.

– Це ще що таке? – він озирнувся на звук та розгорнув пакет, оглянувши його вміст. – Хтось полюбляв пити тут червоне вино… і пиво. Ого, одна пляшка темного ще залишилась, – у нього в голові одразу виник план. – Треба прихопити з собою.