Епізод 9. Знайомство і сумніви

– Санчо, не світи мені в очі!

– Ну вибач, це ж не факел. Ліхтариком орудувати значно складніше. – Рудий здригнувся. – Тобі взагалі не лячно знову спускатися в цей довбаний підвал?

– Трохи є, – серйозно відповів Ед. – Але бажання врятувати друга сильніше.

– Так-то воно так…

Хлопці помалу спустилися в кімнату, де компанія знайшла Мері.

– Ну і з чого починати? – Санчос швидко пробігся ліхтариком кімнатою, але нічого незвичного не зачепило його погляд.

– Не знаю. Можеш впасти – знайдеш ще один секретний важіль, – буркнув Ед, вкрай невдоволений усіма аспектами ситуації, що склалася.

• Ха-ха, як смішно. В стенд-ап тобі дорога. Хоч грошенят трохи піднімеш.

Ед пропустив повз вуха шпильку, пильно вдивляючись в ті декілька предметів, що були в кімнаті.

– Бісова хрінь, тут і шукати ніде! Пусто, курва! Стілець і декілька дебільних шафок. Все!

– Ну, мій юний детектив та мовознавець, це також треба обшукати.

Друзі почали уважно оглядати приміщення, аби знайти бодай якісь зачіпки, хоч найменші підказки. Санчос передивився всі шухлядки у невеличких шафках, та, нічого не знайшов і підійшов до Еда. Той в цей час присів навпочіпки біля стільця та обмацував його.

– А що це ти робиш?

– Сам не знаю. Може тут записка приліплена чи кнопки якісь є.

– Ти явно передивився детективних серіалів – це капець як малоймовірно.

Але хлопець стояв на своєму, бо його інтуїція намагалася достукатися до нього та підказати щось дуже важливе. Однак, вона мала небагато надії на це, адже він ніколи до неї не дослухався, віддаючи перевагу тактиці «тарану».

– Але якщо тут все таки є щось цікаве, то воно десь поблизу. Та лялька повинна була тримати все важливе поруч із собою – задля безпеки.

– Ох не знаю, Еде. Сам бачиш – немає тут ніфіга. Та й ти, чуваче, здається, аж надто багато їй приписуєш. За твоєю логікою, вона – якийсь павук, що сидить у центрі павутини та чекає на свою жертву.

– Знаєш, – підвів очі на рудого Ед, – десь так я і думаю. І я цілком впевнений, що у неї купа неприємних, страшних секретів. Тож я… ми маємо хоча би спробувати завадити Дену підпасти під її вплив. Маємо врятувати його.

Санчос відступив і притулився спиною до стіни. Він, загалом, погоджувався з Едом, хоча і не сприймав серйозно оті закиди стосовно небезпечності ляльки. Так, щось дивне у ній було і їм усім треба бути обережнішими, але камон… Лялька-вбивця? Рятувати Дена? Це все ніяк не влягалося у рудого в голові. Вся ситуація танцювала на межі з абсурдністю, і він, як розумний хлопець, це розумів. Проте і здаватися не збирався. Але злість власної безсилості набирала обертів, впевнено розганяючись всередині.

– Кляті стіни! Якби вони вміли говорити, то вже давно розповіли б нам усе! – і він із погано контрольованою та приховуваною агресією, що з’явилася раптом, як злостивий клоун із коробки, та дала йому ляща, стукнув п’яткою кросівка по стіні і пробив плитку внизу.

– Ну і навіщо ти стіни ламаєш? – крізь посмішку запитав Ед, усе ще обдивляючись стілець та підлогу під ним.

– Подумаєш! Значить не така вже вона й міцна!

– Так… Саме так! Ану відійди!

Санчос, тримаючи телефон у руках, випадково опустив світло собі на ноги, давши тим самим шанс Еду роздивитися пошкоджену стіну.

– Що таке?

– Не розумієш? Все в цьому будинку зроблено майстерно і на довгі роки. Тож навряд чи ці стіни можна так легко зламати! Глянь, ти навіть світиш туди! І там щось є!

– Точняк!

Хлопці присіли та спробували оглянути місце розлому, але заважали один одному, бо кожному кортіло заглянути туди.

– Не можу роздивитися, що в цій ніші. Треба витягти.

– Не сунь туди руку, Еде! Раптом павуки чи змії…

– Ой, Сань, змії? Серйозно? «Форту Буаяр» в ютубчику передивився, чи як?

Ед повільно засунув руку в діру і витягнув звідти зошит. Здмухнувши з нього пил та камінці (що потрапили їм обидвом в очі, позаяк дмухали вони одночасно), хлопці оглянули свою знахідку.

– Це воно! Пірсингом відчуваю – тут сховано багато цікавого!

– Може бути, але треба ключ, – констатував Санчос.

– От чорт. Тепер ще й його шукати…

– А ти думав, що все буде настільки просто?

– Ні, я чекав змоги побалакати зі стіною, як і ти, – покосився на друга Едвард.

– І знову: «Ха-ха, як смішно».

Хлопці майже одночасно всілися прямо на брудну підлогу та притулилися до стіни. Їхні відчуття також не сильно відрізнялися: вони вважали, що на крок наблизилися до розгадки «лялькових» таємниць. Також вони чудово розуміли, що знайдуть в записнику важливу інформацію, адже просто так його би тут не ховали. Залишилася головна проблема на той момент – відімкнути сам блокнот.

– Отже, – спробував підсумувати Ед, – ми знайшли якийсь зошит. Найімовірніше, ми знайдемо там те, що шукаємо, або хоча би частину потрібної нам інформації. Але він добряче зачинений.