Епізод 6. Лялька

Вхід до підвалу знаходився у вежі – ми проходили повз нього, коли я показував друзям портрети. Двері були сховані від чужих очей під сходами до маминої майстерні, котра знаходилася на самому вершечку вежі. А сходи підвалу занурювалися в пітьму.

Я ніколи не спускався сюди. Батько навіть дорікав мамі, що вона дозволяла гратися біля вежі. Гадаю, їй просто було зручно спостерігати за мною з майстерні, але батько завжди нервував і намагався виманити мене звідси, пропонуючи спільні ігри деінде. Або морозиво в його кріслі біля каміну. Чорт, морозиво завжди спрацьовувало.

Та виникало логічне запитання: невже він вже тоді про щось здогадувався? Чи взагалі знав усю історію?

Мені було страшно. І візуально, і психоемоційно я почувався, наче знову – і цього разу власноруч – віддаюся тій густій чорноті, з якої мене помалу почали витягати друзі. І звісно, старі сходи, що голосно й неприємно рипіли – чому сходи у підвал мають неодмінно рипіти? – ліхтарик на телефоні, що освітлював лише невеликий шмат простору попереду, і спітнілі долоні впевненості не додавали. А я мав робити безстрашний вигляд та вести за собою друзів. Там була така дивна атмосфера, котру ми всі шкірою відчували, що треба було бути ненормальним, аби не вшитися звідти!

На жаль, я і був ненормальним. Тому й далі вів друзів за собою.

– Оце і все? – почувся розчарований голос.

Ед закотив очі, Мася тихенько порснула в кулак, а я спокійно відповів:

– Санчо, це просто двері, які, до слова, нам ще треба відчинити, – він зітхнув з полегкістю і почав роздивлятися навколо. – Не знаю навіть, що там за ними. А ти взагалі чого очікував?

– Ну не знаю. Мумій, саркофагів та палаючих факелів?

– Задрот ти, Чак, ото й по всьому, – констатував факт Ед. Він підійшов ближче до дверей та підсвітив стіну своїм телефоном. – Хоча, ось один факел є.

В розмову втрутилася Мася.

– Якщо ви, хлопці, не помітили, то тут ще дещо є.

– Наприклад? – кинув Ед, обдивляючись факел.

– Наприклад дошки, якими хрест-навхрест забиті двері.

– Подумаєш, проблема! – гмикнув Ед. – Зламаємо – і все.

– І чим же ти зібрався їх ламати, халк? – мені дійсно кортіло на це подивитися, адже ніяких інструментів ми з собою не прихопили.

– Треба подумати… До речі, факел залізний.

– І що?

– А те. Чим тобі не знаряддя для злому? – він нахабно посміхнувся і витяг факел із держака.

– Еде, ти серйозно? – я, звісно, знав про його гнучкий розум, вміння пристосовуватися до змін та фізичну силу. Але дошки… старим залізяччям?

– А що тут такого? Тільки мені потрібна буде допомога.

Дошки були прибиті поспіхом, гвіздки не повністю увійшли в дерево і стирчали, тому ми легко ті дошки виламали, піддівши факелом. І він навіть не зігнувся. Коли дерево впало на ґрунтову підлогу, ми змогли роздивитися двері. Не думав, що вхід до підвалу – місце, куди ходять не часто і не всі – робитимуть таким гарним. Двері були міцними, а їхні краї прикрашав простий, але чудовий рослинний орнамент. В будинку таких не було – матеріал був схожий, але жодні двері, навіть до бальної зали, не стали «полотном» для таланту різьбяра, котрий попрацював саме в підвалі.

Але, мабуть, старі будинки тому й цінуються – за надійність, вкладену колосальну працю і красу.

– Треба факел запалити, а то з ліхтариками якось не атмосферно.

Ед підморгнув Санчосу і поліз до кишені джинсів.

– А звідки в тебе запальничка, Ед? – Мася прискіпливо глянула на хлопця. – Ти що, куриш?

Ми з Санчо нервово перезирнулися. От… Едуардус! От геній! Це ж треба було так легко спалитися!

– Так, Марійко, як паровоз, – перекривив Ед Масіну бабусю. Вийшло схоже, смішно, але не дуже чемно.

– А батько знає?

Ед вмить посерйознішав.

– Ні. І не дізнається, правда ж? Марійко.

Він глянув на дівчину, як кіт на мишу, загнану в куток. Але нашу Масю було не так просто налякати.

– А що одразу я? – вона вперла руки в боки і кивнула на нас із Санчосом. – Думаєш, вони здати не можуть?

– Сонечко, ми – чоловіки і у нас присутній дух солідарності. Тим паче, гадаєш, вони янголята?

От і солідарність прорізалася…

– Сашко, то ти теж? – якось більше, ніж очікувалось, здивувалась Мася. Вона чомусь засмутилася, адже назвала Санчо звичайним ім’ям.

– Я – ні… Ну, іноді… – він навіть не боровся, піддавшись Масіному натиску.

– Ех ви! Дай сюди факел – перша піду!

Вона різко вихопила факел з Едової руки, смикнула двері на себе і зайшла в темінь підвалу, залишивши нас без джерела світла. Я увімкнув на телефоні ліхтарик і вже збирався зробити крок вслід за нею, але зупинився, краєм ока помітивши, як Санчо, притримавши Еда за рукав, тихцем сказав:

– Ще раз почую, що ти розмовляєш з нею таким тоном – отримаєш в ніс. І я навіть не подивлюсь, що ми друзі з дитинства.