Епізод 5. Пошук

Друзі – кожен по-своєму – хвилювалися через мій стан та незрозумілі напади, звісно, але разом з тим від ідеї знайти ляльку не відмовилися. Навіть у мені зажеврів вогник цікавості та передчуття пригоди – невеличкої, але однаково захоплюючої. Я багато про неї прочитав і почувався дуже дивно, ставши на шлях її пошуків. Бо це було неначе намагання відшукати у справжньому житті вигаданого персонажа книги, і я переймався тим, а чи не ускладнить це ще більше мої суперечливі стосунки з реальністю, яка, схоже, мене однаково недолюблює. А ще я інтуїтивно відчував, що не повинен торкатися завіси, не повинен відчиняти тих дверей у невідоме… Але як зазвичай допитливість перемогла і згубила нетерплячого кота.

Та одразу з-за рогу сором’язливо визирнуло одне невеличке «але» – ми поняття зеленого не мали, де, як і що шукати. Навіть я, адже переглядавши свого часу щоденники, я не наштовхувався на точне місцезнаходження тієї ляльки. Тому нам насправді залишалася лише одна опція: знову звернутися до єдиного джерела потрібної нам інформації – щоденників.

Тааак, ми мали перечитати – уважно перечитати – всі щоденники, що залишили після себе попередні покоління мого роду, аби знайти бодай якісь зачіпки. Знаю, це було божевіллям. Але й компанія наша була не краща.

Тож близько місяця ми те й робили, що читали та виписували усе, що хоч краєм свого сенсу стосувалося ляльки. Це було дуже дивно, бо сидів спокійно та мовчки робив свою справу навіть Ед. Чомусь друзі були затяті у рішенні віднайти фактично МОЮ родову «реліквію», от тільки я не міг зрозуміти, чому саме. Невже їх аж так захопила розказана мною історія. І хоч вголос цього ніхто не говорив, але всі добре розуміли, що на «просто подивитися – чіпати не будемо» усе не закінчиться.

Як би то не було дивно і яким би відлюдькуватим нудилом мене не вважали, але першим не витримав саме я.

– Серйозно? Це ж просто божевілля якесь! – я захряснув черговий щоденник і пожбурив його геть, кудись у глиб сімейної бібліотеки. Він ображено приземлився десь поміж стелажами. – Мені вже осточортіло читати цю писанину! Я це все вже читав! І жодного натяку чи словечка про те, де саме вона може бути, звідки приходила і як з’являлась!

– А чия це була ідея, га? – напрочуд спокійно озвався Ед, не відриваючись від записів.

– Ти, Еде, взагалі мовчки погодився зі мною! І навіть читав собі на диванчику, язика за зуби заховавши!

Навіть не знаю, чому я напустився на друга і чому мене так роздратувала невдача нашої пригодницької кампанії. Почував я себе тоді колючим, як ніколи – і всередині, і ззовні. Одне недоречне слово – і я – я був у цьому певен – просто міг вибухнути від злості.

Хоча була і позитивна сторона – густа й депресивна темінь, що володарювала раніше, кожного разу відступала під натиском сильних емоцій.

– Ото тебе допекло, – знову спокійно й виважено – мабуть, читання пішло йому на користь – сказав Ед і підняв очі, а моя уява домалювала йому акуратні вуса, пенсне та високий комір защепнутої на всі ґудзики сорочки з метеликом. – Мабуть, вперше бачу тебе таким.

– А я, здається, і є вперше в отакому роздратовано-агресивному стані, тож не наривайся, будь такий ласкавий!

– Гей, хлопці… – почувся тоненький голосок, але ми не збиралися зупинятися.

– Я тебе взагалі не чіпаю. А ну ж згадаймо, хто запропонував цим займатися?

– Хлопці! – пролунало дещо наполегливіше, та однаково не переконливо.

– А це вже тут до чого? Я лише попросив не сунутися під гарячу руку!

– Мась, ти ж бачиш, що наші «дівчатка» знову гиркаються. Треба трохи не так, – Санчос набрав повні легені повітря і гаркнув: – Хлопці! А бодай би вас чорти побрали! Ану заткнулись обидвоє! Мася сказати щось хоче!

Я справді не помічав, як лагідно та чемно Санчос говорить до Масі. Мабуть, мій мозок пропускав її з позначкою «друг», тому я й не міг уявити її у будь-якій романтичній ролі. Але це ж я…

– Га? – сказали ми з Едом в унісон та повернули голови до друзів, що сиділи разом за столом. – Що там в тебе? – додав я, підходячи до них.

– Гадаю, я щось знайшла, – відповіла Мася, тримаючи пальця на одному з рядків записів. – Слухайте. «Як добре, що моя дружина не має звички читати щоденник, який я веду. Інакше ці малюнки давно вже були б у мене в горлянці. Вона хоч і добра жінка, але ревнива…» Йдеться про малюнки голих дівчат, за якими цей пан підглядав. Знаєте, а в нього був талант – замальовки досить гарні.

– Мась, твоя думка, як художнього критика, звісно, дуже цінна, але зараз – краще поближче до справи.

– Так, вибачте. Це можна пропустити… Ага, ось. «Але сьогоднішня красуня залишиться без ніг, бо мене перервав син, який дуже прохав спуститися з ним у підвал. Він казав щось непевне: що закохався в якусь дівчину, що в неї гарне волосся і вії, що її треба розбудити, а плаття в неї зім’яте. Чи не з’їхав він з ґлузду? Треба піти з ним і подивитись, що його так збентежило.» Потім ще один запис: «Як вона гарно танцює! Її сукня хвилююче здіймається, коли вона кружляє по залах, а волосся так чаруюче розвівається, виблискуючи червоним на світлі. Я малюватиму її до скону! Ех, як би я хотів одружитися з Мері, та моя дружина ніколи не погодиться на розлучення… Як шкода…». Далі ще пару рядків з компліментами і все.