Епізод 4. Друзі та «реальний стан речей»

Наступного ж дня Мася, Санчос та Ед, як і обіцяли, вже стояли з речами на порозі мого маєтку. І як не намагалися батьки вмовити своїх дітей чи пояснити, що це не дуже доречно наприкінці навчального року, та й взагалі не варто завдавати клопоту чужій сім’ї своєю присутністю, але всі троє були непохитні у своєму рішенні. Вони вирішили допомогти другу, а я зі свого боку, знову відчувши силу їхньої підтримки, радів – хоча й десь далеко в глибині душі, – що все ж не захлинуся самотністю: на жаль, Ед дуже добре знав мене і таки мав рацію стосовно мого стану, бо я дійсно потребував когось поруч, хто врятує мене від мене ж самого.

Очевидно, що переживання у батьків кожного з моїх друзів були різні. Наприклад, Масіна мама побоювалася, що вона буде «однією дівчинкою серед зграї хлопців» і якби вона не знала нашу «зграю» з молодшої школи, то таки дійсно не пустила би доньку. Але вкотре вислухавши мою печальну історію, розказану притаманним Масі жалісливим голосочком, та відчувши гордість за доньку, коли та пообіцяла слідкувати за нашим «правильним і здоровим» харчуванням – а кухарки, що працюють в маєтку, тут зовсім ні за що, звісно, не відповідають – її мама зрештою погодилася.

До того ж, Масіна мама, як ніхто, розділяла мою журбу, адже була однією з подруг моєї матері. Вона часто навідувалася до кенотафу на родовому кладовищі з букетиком простеньких польових квітів, мовчки клала їх на плиту і сідала поруч зі мною – здається, я там просиджував цілісінькі дні. Вона обережно обіймала мене за плечі і гладила по голові, як колись робила мама, і це на деякий час полегшувало мою тугу. Однак, той ритуал був чи не єдиним проявом турботи, який вона могла тоді собі дозволити, але з часом і те зникло. Адже її життя продовжувалося, а я виріс. Та, схоже, вона не хотіла пропускати черговий шанс, аби хоч якось мене підтримати.

Батько Еда хотів, аби хлопець зосередився на навчанні, тому не дав свого дозволу на ночівлю у друга. Він намагався тримати сина у сталевих лещатах «гідного» виховання, але йому це погано вдавалося, позаяк Ед виріс людиною волелюбною і впертою – чого батьки не помічали або про ще не хотіли знати, бо їм так було зручніше – і не терпів будь-якого тиску на себе. Тому усі батьківські спроби втовкмачити сину, як «правильно» дивитися на світ та сприймати його, повністю ігноруючи власне мислення, відчуття та зроблені самостійно висновки, розбивалися об скелі синівських витівок. За що йому, власне, і прилітало. Ед за своє життя відчув на собі увесь спектр батьківської «любові»: від паска і кутка з гречкою до заблокованих рахунків і домашнього арешту. Тому цього разу він навіть і не питався дозволу – просто зібрав речі, розповів, куди йде і навіщо, і пішов. Зрештою, його батько махнув рукою і вирішив, що придумає покарання – без якого син майже напевно забуде, хто в домі головний і кого потрібно було слухатися і боятися – потім, коли об’єкт знову вийде на орбіту.

Найменше проблем виникло у Санчоса, адже його бабуся без вагань відпустила дитя до «розкішного будинку з цілим диким лісом біля порогу» в надії, що він проведе більше часу з друзями на свіжому повітрі, аніж сидітиме в задусі маленької кімнатки старої квартири – за якою ремонт не просто плаче, а складає серенади про нерозділене кохання – за комп’ютером. Здається, дітям з бабусями завжди простіше домовитися.

Тож після нашвидку розказаних перипетій, з якими друзі зіштовхнулися, аби потрапити до мене, ми юрбою піднялися на другий поверх маєтку, де розташовувалися усі спальні та гостьові кімнати, включно з моєю. Вибір кімнати – це важливий та відповідальний процес, котрий спочатку ми – вони – голосно і жваво обговорювали. Потім треба було допомогти кожному облаштуватися, розпакувати речі та показати, чим у кімнаті, що на деякий час мала замінити їм дім, користуватися можна, а чим – ні. На жаль, мої спроби відмахнутися не проходили, а фраза «почувайтеся як вдома та користуйтеся усім» взагалі не розглядалася як така, що може замінити відповіді на усі запитання – а їх друзі мали цілий вагон – тому я мав кожному розповідати приблизно одне й те саме.

Щоправда, я так і не зрозумів, чи то вони мене таким чином відволікати намагалися, чи ця подія для них дійсно була надто хвилюючою та виходила за межі звичного життя. Бо хоча ми й товаришуємо з молодшої школи, але на такі ночівлі усі разом ще не збиралися: здається, колись давно мама запрошувала окремо Санчоса з батьками, поки ті були ще живі, та одного Еда, аби мені не було сумно, поки їх не було вдома. Тож для нас то було новою шаленою пригодою, котра одночасно подобалась нам і на котру батьки могли з легкістю піти, адже насправді ми були в безпеці – в маєтку, але разом з тим – і наодинці, лише в компанії, без дорослих, які би могли завадити нашим розвагам.

Одразу ввечері нам – їм – закортіло відірватися та насолодитися спільним дозвіллям. Ми обрали доволі просте, логічне та очевидне заняття: розпалили багаття у нашій зоні для кемпінгу біля будинку, де завжди є все для цього необхідне – дрова та інший потрібний матеріал для розпалення вогнища, і де розташовувалися схожий на величезну тарілку простий круглий садовий камін, зручні дерев’яні лави, стилізовані під звичайні колоди, та невисока вологостійка шафка з пледами, подушками і посудом.

Під монотонне потріскування сухого гілля, скрип дерев і тужливе завивання вітру ми вирішили порозповідати страшних історій. Друзі вже господарювали у кемпінговій зоні – Санчос та Ед розпалювали вогнище, а Мася – діставала і витрушувала пледи. Я ж зайшов на кухню за снеками і вже подумки був разом із компанією, але зіштовхнувся у кухонних дверях з Андрієм – особистим помічником сера Лобстера.

– Гей, Денисе! Он ти де, а я тебе шукаю – маю новини. Краще тобі прислухатися до мене і відкрити оце одразу…